Навчити дітей добра і справедливості покликана казка «Є ж різниця» Р. Х. Андерсена. На прикладі рослин письменник показує рівність усіх земних створінь у променях божественної любові.

Молода графиня принесла в будинок прикрашену квітами гілку яблуні, яка загордився від усвідомлення власної краси. Спостерігаючи за людьми, вона помітила між ними різницю у значенні. Гілочка порахувала, що серед рослин вона займає дуже високе становище. Чортові дійниці (кульбаба) виглядали в її очах нещасними убогими створіннями…

Текст казки

Стояв травень місяць; повітря було ще досить холодний, але все в природі — і кущі, і дерева, і поля, і луки — говорило про настання весни. Луки рясніли квітами: розпускалися квіти і на живоплоту; а біля якраз красувалося уособлення самої весни — маленька яблунька вся в цвіту.

Особливо гарна була на ній одна гілка, молоденька, свіженька, вся осыпанная ніжними полураспустившимися рожевими бутонами. Вона сама знала, як вона хороша; свідомість краси було в неї в соку. Гілка тому анітрохи не здивувалася, коли проезжавшая по дорозі коляска зупинилася прямо перед яблунею і молода графиня сказала, що прелестнее цієї гілочки важко і знайти, що вона живе втілення юної красуні весни. Гілочку позламували, графиня взяла її своїми ніжними пальчиками і дбайливо повезла додому, захищаючи від сонця шовковим парасолькою. Приїхали в замок, гілочку понесли за високими, розкішно прибрану покоїв. На відкритих вікнах майоріли білі завіси, блискучих, прозорих вазах стояли букети чудових квітів. В одну і ваз, немов вылепленную з свіжого снігу, поставили і гілку яблуні, оточивши її свіжими світло-зеленими буковими гілками. Принадність, як гарно було!

Гілка возгордилась, і що ж? Це було в порядку речей!

Через кімнату проходило багато різного народу; кожен відвідувач смів висловлювати свою думку лише в такій мірі, в якій за ним самим визнавали відоме значення. І ось деякі не говорили зовсім нічого, деякі ж надто багато; гілка зметикувала, що і між людьми, як між рослинами, є різниця.

Одні служать для краси, інші тільки для користі, а без третіх і зовсім можна обійтися, — думала гілка.

Її поставили якраз проти відкритого вікна, звідки їй було видно сад і поле, так що вона могла вдосталь надивитися на різні квіти і рослини і подумати про різницю між ними; там було багато всяких — і розкішних і простих, навіть занадто простих.

— Бідні, знедолені рослини! — сказала гілка. — Велика насправді різниця між нами! Якими нещасними вони повинні себе почувати, якщо тільки вони взагалі здатні відчувати, як я і мені подібні! Так, між нами велика різниця! Але так і повинно бути, інакше всі були б рівні!

І гілка дивилася на польові квіти з якимось співчуттям; особливо жалюгідним здавався їй один сорт квітів, якими аж кишіли всі поля і навіть канави. Ніхто не збирав їх у букети, — вони були надто прості, звичайні; їх можна було знайти навіть між каменями бруківки, вони пробивалися звідусіль, як остання бур’яниста трава. І ім’я-то у них було прегадкое: чортові дійниці (датське назва кульбаб. — Перекл.). — Бідне нікчемне рослина! — сказала гілка. — Ти не винна, що належиш до такого сорту і що у тебе таке бридке ім’я! Але і між рослинами, як між людьми, повинна бути різниця!

— Різниця? — відгукнувся сонячний промінь і поцілував квітучу гілку, але поцілував і жовті чортові дійниці, що росли в полі; інші брати його — сонячні промені — теж цілували бідні квіточки нарівні з самими пишними.

Гілка яблуні ніколи не замислювалася про нескінченної любові господа до всього живого на землі, ніколи не думала про те, скільки краси і добра може бути приховано в кожному божому створення, приховано, але не забуте. Нічого такого їй і в голову не приходило, і що ж? Власне кажучи, це було в порядку речей! Сонячний промінь, промінь світла, розумів справу краще.

— Як же ти короткозора, сліпа! — сказав він гілочці. — Яке це розпорошений рослина ти так жалкуєш?

— Чортові дійниці! — сказала гілка. — Ніколи з них не роблять букетів, їх топчуть ногами — надто вже їх багато! Насіння ж їх літають над дорогою, як стрижена вовна, і пристають до сукні перехожих. Бур’яниста трава, і більше нічого! Але комусь так треба бути і сорною травою! Ах, я так вдячна долі, що я не з їхнього числа!

На полі висипала ціла юрба дітей. Наймолодшого принесли на руках і посадили на травичку посеред жовтих квітів. Малютка весело сміявся, пустував, бив по траві ніжками, перевертався, рвав жовті квіти і навіть цілував їх у простоті невинної дитячої душі. Старші діти обривали квіти геть, а порожні всередині стеблинки згинали і вкладали один кінець їх в інший, потім робили з таких окремих кілець довгі ланцюги і ланцюги і прикрашали ними шию, плечі, талію, груди і голову. То-то було пишність! Самі ж старші дітей обережно зривали вже відцвілі рослини, увінчані пір’ястими коронками, підносили ці повітряні вовняні квіточки — свого роду чудо природи — до рота і намагалися здути разом весь пушок. Кому це вдасться, той отримає нове плаття ще до Нового року, — так сказала бабуся.

Мерзенний квітка опинявся в даному випадку справжнім пророком.

— Бачиш? — запитав сонячний промінь. — Бачиш його красу, його велике значення?

— Так, для дітей! — відповідала гілка.

Приплелась на поле і старенька бабуся і почала викопувати тупим уламком ножа коріння жовтих квітів. Деякі з коренів вона збиралася використати на каву, інші — продати в аптеку на ліки.

— Краса все ж куди вище! — сказала гілка. — Тільки обрані увійдуть в царство прекрасного! Є ж різниця й між рослинами, як між людьми!

Сонячний промінь заговорив про нескінченної любові божої до всякого земного створення: все, що обдарована життям, має свою частину у всьому — і в часі та у вічності!

— Ну, це тільки ви так думаєте! — сказала гілка.

В кімнату увійшли люди; між ними була і молода графиня, яка поставила гілку в прозору, красиву вазу, крізь яку просвічувало сонце. Графиня несла в руках квітку, — що ж ще? — обгорнутий великими зеленими листами; квітка лежав у них, як у футлярі, захищений від найменшого подуву вітру. І несла його графиня так дбайливо, як не несла навіть ніжну гілку яблуні. Обережно отогнула вона зелене листя, і з-за них визирнув повітряна корона зневаженого жовтої квітки. Його-то графиня так обережно зірвала і так дбайливо несла, щоб вітер не здув жодного з найтонших пір’їнок його пухнастого кульки. Вона донесла його цілим і неушкодженим і не могла намилуватися красою, прозорістю, всім своєрідним побудовою цього диво-квітки, вся принадність якого — до першого подиху вітру.

— Подивіться ж, що за чудо створив господь бог! — сказала графиня. — Я намалюю його разом з гілкою яблуні. Всі милуються нею, але милістю творця і цей бідненький квіточка наділений не меншу красою. Як ні різні вони, все ж обоє — діти одного прекрасного царства!

І сонячний промінь поцілував бідний квіточка, а потім поцілував квітучу гілку, і пелюстки її як ніби злегка почервоніли.