Згуртувавшись разом, можна перемогти будь-яке зло, нагадує нам казка «Верлиока». У старого зі старою були дві внучки. Дід посіяв горох, але його довелося охороняти від воробйов. Спочатку пішла стерегти молодша внучка. Але з лісу вийшов злий Верлиока, і вбив її. Та ж доля спіткала старшу внучку і стару. Дід бачить, що лиходій знищив усіх, і вирішує помститися. По дорозі до Верлиоке він зустрічає гусака, мотузочок-мотузку, калатало та жолудя. Всі вони хочуть допомогти дідові розправитися з лиходієм. Прийшовши до нього в хату, спільними зусиллями вони перемагають Верлиоку. Не допомогли забіяці ні сила, ні злість.

Текст казки

Жили-були дід та баба, а у них були дві внучки-сирітки — такі гарненькі та смирні, що дід з бабусею не могли ними натішитися. От раз дід надумав посіяти горох; посіяв — виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього, та й думає: «Тепер буду цілу зиму є пироги з горохом». Як на зло діду, горобці і напали на горох. Дід бачить, що зле, і послав молодшу онуку проганяти воробйов. Внучка села біля гороху, махає хворостиною та примовляє: «Кишь, кишь, горобці! Не їжте дєдова гороху!» Тільки чує: в лісі шумить, тріщить — йде Верлиока, ростом високий, про одне око, ніс гачком, борода клаптиком, вуса в пів-аршина, на голові щетина, на одній нозі — у дерев’яному чоботі, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Верлиоки була вже така натура: вгледить десь людини, та ще сумирного, не втерпить, щоб дружбу не показати, боки не поламати; не було спуску від нього ні старому, ні малому, ні тихого, ні удалому. Побачив Верлиока дідову онуку — така гарненька, ну як не затрогать її? Та тієї, видно, не сподобалися його іграшки: може бути, і вилаяла його — не знаю; тільки Верлиока відразу вбив її милицею.

Дід чекав-чекав — ні онуки, послав за нею старшу. Верлиока і ту прибрав. Дід чекає-пождет — і того немає! — і говорить дружині: «Та що вони там опозднились? Мабуть, з парубками розвозилися, як тріскачки тріщать, а горобці горох лущать. Іди-но ти, стара, та скоріше тягни їх за вухо». Баба з печі сповзла, в кутку взяла паличку, за поріг перевалилась, та й додому не вернулася. Звісно, як побачила онучок та потім Верлиоку, здогадалася, що це його робота; з жалості так і вчепилася їй у волосся. А нашому забіяці то й на руку…

Дід чекає онучок та бабу — не дочекається; немає як немає! Дід і каже сам собі: «Та що за лукавий! Не сподобався і дружині чорнявий хлопець? Сказано: від нашого ребра не ждати нам добра; а баба все баба, хоч і стара!» Ось так мудро размысливши, він встав з-за столу, надів шубку, закурив трубку, помолився богу, та й поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його ненаглядні внучки — точно сплять; тільки у одного кров, як та червона стрічка, смугою на лобі видно, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців так і оттиснулись. А стара так понівечена, що й пізнати не можна. Дід заридав не на жарт, цілував їх, милував так слізно примовляв.

І довго б проплакав, та чує: в лісі шумить, тріщить — йде Верлиока, ростом високий, про одне око, ніс гачком, борода клаптиком, вуса в пів-аршина, на голові щетина, на одній нозі — у дерев’яному чоботі, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і давай бити; насилу бідний вирвався та втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами будувати штуки! Постій, брат, у самих є руки… Мовою хоч що міркуй, а рукам волі не давай. Ми й самі з вусами! Зачепив рукою, поплатишся головою. Видно тебе, Верлиока, не вчили змалку прислів’ї: роби добро — не кайся, а роби зло — сподевайся1! Взяв личко, віддай ремінець!» Довго міркував дід сам з собою, а, нарешті, наговорившись досхочу, взяв залізний костиль і відправився бити Верлиоку.

Йде-йде і бачить ставок2, а на ставкою сидить куций селезень. Побачив діда селезнь і кричить: «Так, так, так! Адже я вгадав, що тебе сюди чекав. Здоровий, дід, на сто років!» — «Здорово, селезень! Чому ж ти мене чекав?» — «Так знав, що ти за бабу та за онучок підеш до Верлиоке на розправу». — «А тобі хто сказав?» — «Кума сказала». — «А кума почім знає?» — «Кума все знає, що на світі робиться; та інший раз ще справа і не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а нашепчутся дві куми — весь світ дізнається». — «Дивись, яке диво!» — каже дід. «Не диво, а правда! Та така правда, що буває не тільки з нашим братом, а водиться й поміж старшими». — «От що!» — мовив дід і рот роззявив; а потім, отямившись, зняв шапку, вклонився куцому селезню і каже: «А ви, добродею3, знаєте Верлиоку?» — «Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого».

Селезень повернув голову на бік (збоку вони краще бачать), примружив око, подивився на діда, та й каже: «Еге! З ким не трапляється біда? Вік живи, вік учись, а всі дурнем помреш. Так, так, так!» Розправив крила, покрутив задом і став учити діда: «Слухай, дідусь, та вчися, як на світі жити! Раз якось ось тут на березі почав Верлиока бити якогось небораку. А в ті пори була у мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Верлиока потішається, а я сиджу у воді, та так собі й кричу: ах, ах, ах!.. Ось він, упоравши по-своєму з горемыкою, підбіг до мене, та, не кажучи поганого слова, хвать мене за хвіст! Та не на такого напав, тільки хвіст у нього в руках залишився. Воно хоч хвіст і невеликий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дорого? Кажуть же: усякої птиці свій хвіст ближче до тіла. Верлиока пішов додому, та й каже дорогою: «Постій же! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я і взявся за розум і з тієї пори — хто б що не робив, не кричу: ах, ах, ах! а все придакиваю: так, так, так! Що ж? І життя стало краще, і шани від людей більше. Всі кажуть: «Ось селезень — хоч куций, та розумний!» — «Так не можеш ти, добродею, показати мені, де живе Верлиока?» — «Так, так, так!» Селезень виліз із води і, перевалюючись з боку на бік, немов купчиха, пішов по березі, а дід за ним.

Йдуть-йдуть, а на дорозі лежить бечевочка і каже: «Здрастуй, дідусь, розумна голівонька!» — «Здрастуй, бечевочка!» — «Як живеш? Куди йдеш?» — «Живу і так і сяк; а іду до Верлиоке на розправу; стару задушив, двох онучок вбив, а онуки були такі хороші — на славу!» — «Я твоїх онучок знала, стару поважала4; візьми й мене на підмогу!» Дід подумав: «Може, згодиться зв’язати Верлиоку!» — і відповідав: «Лізь, коли знаєш дорогу». Мотузочок і поповзла за ними, немов змія.

Йдуть-йдуть, на дорозі лежить калатало, та й каже: «Здрастуй, дідусь, розумна голівонька!» — «Здрастуй, колотушка!» — «Як живеш? Куди йдеш?» — «Живу і так і сяк; а іду до Верлиоке на розправу. Подумай: стару задушив, двох онучок вбив, а онуки були на славу». — «Візьми мене на підмогу!» — «Іди, коли знаєш дорогу». А сам думає: «Колотушка і справді допоможе». Колотушка піднялася, вперлася ручкою про землю і стрибнула.

Пішли знову. Йдуть-йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить: «Здрастуй, дід долгоногий!» — «Здрастуй, жолудь дубовий!» — Куди це так крокуєш?» — «Іду Верлиоку бити, коли його знаєш». — «Як не знати! Пора вже з ним розплатитися; візьми й мене на підмогу». — «Та що ти допоможеш?» — «Не плюй, дід, криниця — дістанеться водиці напитися; синиця не велика птиця, та все поле спалила. А ще кажуть: малий золотник, та дорогий; велика Федора, да дура!» Дід подумав: «А нехай його! Чим більше народу, тим краще», і каже: «Плетись позаду!» Будь — плетись! Жолудь так і скаче попереду всіх.

Ось і прийшли вони в густий, дрімучий ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться — в хатинці немає нікого. Вогонь давно згасло, а на шестке варто кулиш5. Жолудь не промах — скочив у куліш, мотузочок розтягнулася на порозі, калатало дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима. Прийшов Верлиока, кинув дрова на землю і став поправляти у пічці. Жолудь, сидячи в куліша, затягнув пісню: «Пі… пі… пі! Прийшли Верлиоку бити!» — «Цить, куліш! У відро виллю», — крикнув Верлиока. А жолудь не слухає його, знай своє пищить. Верлиока розсердився, схопив горщик та бух куліш у відро. Жолудь як вискочить з відра, клац Верлиоку прямо в око, вибив і останній. Верлиока кинувся було тікати, та не тут-то було — мотузочок перецепила його, і Верлиока впав. Колотушка з полиці, а дід з-за дверей, і давай його пригощати; а селезень за пічкою сидить та примовляє: «Так, так, так!» Не допомогли Верлиоке ні сила, ні його відвага. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Посилання:

1 Чекай відплати.

2 Ставок.

3 Добродію (Ред.).

4 Поважати, шанувати (Ред.).

5 Пшоняна кашка.

Верлиока // Народні російські казки А. Н. Афанасьєва: В 3 т. — М: Наука, 1984-1985. — (Літ. пам’ятники).
Т. 2. — 1985. — С. 337-340.