Автор розповідає суспільству дивовижну історію, де казка «Васіна гора» вчить людей працьовитості, поваги до старших і збереження традицій. Так гору прозвали по імені головного героя – діда Васі. Працював він на протязі довгого часу вартовим. Місце його служби розташовувалося поруч з тією горою, яка була в честь нього названа.

З кожним роком йому ставало все складніше і складніше віддавати борг державі. На допомогу дідові стали надсилати сирітських хлопчаків…

Текст казки

Рівним-то місцем ми тут не надто багаті. Все у нас гори, ложки, ложки та гори. Не обійдеш їх, не об’їдеш. Гора, звичайно, горе ворожнечу. Іншу ніхто і в прикмету не бере, а іншу не те що в своїй окрузі, а й далекі люди знають: на слуху вона, на славу.

Одна така гора біля самого нашого заводу припала. Спершу з версту, а то й більше такий тянигуж, що і міцна конячка легко йде і та в милі, а далі ще треба взлобышек здолати, начебто гребінця самого важкого підйому. Що говорити, прикметна гірка. Раз пройдеш або проїдеш, надовго запам’ятаєш та іншим розповідати станеш.

По самому гребеню гори проходила межа: кінчався наш заводський вигін і починалася казенна лісова дача. Тут, ясна річ, загородка була поставлена і проїзні ворота були. Тільки ці ворота – одна видимість. За старим трактовому положення їх і на хвилину замкнути було не можна. Залізниць в ту пору по тутешніх краях не було, і по головному Сибірському тракту йшли і охали, можна сказати, без перепочинку вдень і вночі.

Худобу в ту сторону пропустити найгірше, бо відразу від загородки йшов вікової ялинник, саме глухе місце. Яка коровенка або овечка пробереться – не знайдеш її, а схили гори не дарма звалися Вовчими падями. Зимами і люди повз них з побоюванням ходили, дарма що поруч Сибірський тракт гудів.

Сторожувати у проїзних воріт в такому місці не кожному довіриш. Надійний чоловік потрібно. Наші громадські довго такого шукали. Ну, знайшли все-таки. З служилих був, Василем звали, а як по-батькові та на прізвисько, не знаю. З тутешніх родом. В молодих роках його на військову службу взяли, та він скоро отвоевался: прийшов додому на милиці.

Близьких рідних, видно, у цього Василя не було. Свою сім’ю не завів. Так і жив самітником у своїй хатинці, а вона як раз в тій стороні, де ця сама гора. Пенсіон солдатський за старим положенням в копійках на рік вважався, на хліб не вистачало, а годуватися чим-то треба. Василь і пристосувався, по-нашому йдеться, до сидячого ремеслу: чеботарил за малості, хомути теж поправляв, кошики на продаж плів, різну дрібноту до кроснам налагоджував. Робота копійчана, не разживешься з такою. Василь хоч не скаржився, а всі бачили – б’ється мужик. Тоді громадські і кажуть:

– Чим тобі тут сидіти, переходь-ка в хатинку при проїзних воротах на горі. Приплачувати будемо за караул.

– Чому, – відповідає, – світу не послужити? Тільки мені на деревяге не боляче здатна відганяти худобу. Коли якогось хлопця в підручні ставити будете, так і кінець розмови.

Вони погодилися, і незабаром цей служивий перебрався в хатинку при проїзних воротах. Хатинка, зрозуміло, маленька, польова, та багато бобылю треба: грубку, щоб юшку або кашу зварити, нари для спання та місце під віконцем, де чеботарскую седулку поставити. Василь і прижився тут на довгі роки. Спершу його дядьком Васею звали, потім став дід Василь. І за горою його ім’я вкоренилося. Не те що наші заводські, а чужедальние, кому часто доводилося їздити або з обозами ходити по Сибірському тракту, знали Васіну гору. Багато проїжджаючі знали і самого старого. Інший раз купували у нього різний дріб’язок, жартували:

– Ти б, дід, хоч по вершку в рік гору знімав, все-таки легше б стало.

Дід на це одне говорив:

– Не знімати, а нарощувати б треба, бо ця гора людині на користь.

Проїжджаючі починають допитуватися, чому так, а дід Василь ці розмови відводив:

– Поїдеш далі, справи у дорозі трохи, ти подумай.

Підручних дітлахів у діда Василя перебувало багато. Поставлять якогось хлопця-десятирічка з сиріток, він і ходить при цьому справі рік або два, поки не підросте для іншої роботи, а далі до діда Васі іншого нарядять.

А адже роки-то наші, як весняний струмок з гори, бігають, крутяться, що й оком не встежиш. Через десяток років, дивись, перший підручний сам обзавівся родиною, а через інший десяток у нього свої хлопчини у підручні до діду Василю поспіли. Так і накопичилося в нашому заводі отаких выучеников Васіної гори не один десяток. Різних, зрозуміло, років. Одні ще зовсім молоді, інші справжні дорослі, в самій порі, а були й такі, що до сивого волосся вже дотяглися, а прикмета у всіх у них одна: на роботу не злякались і при важкому випадку руками розводять. Та ще примітили, що ці люди намагаються своїх дітлахів хоч на один рік до діду Василю в підручні визначити, і не від сирітства чи якихось недоліків, а при повній навіть господарності. Траплялося, перекорялись з-за цього один з іншим: моя черга, твій хлопчина рік і може почекати, а мою сама пора.

Люди, звичайно, любопытствовали, в чому тут річ, а ці выученики Васіної гори і не крилися. У безпідставний годину самі любили розповісти, як вони підручних у діда Василя ходили і чому навчилися.

Всяк, зрозуміло, говорив своїм словом, а на одне виходило.

Місце у проїзних воріт на Васіної горі зовсім клопітка було. Не те що за худобою, а й за обозниками доглядывать вимагалося: на великій дорозі, відомо, без пустощів не проходить. Інший обозник де-небудь на виїзді із заводу прихопить баранчика та й веде його потихеньку за своїм возом. Забивати, звичайно, побоювалися, бо тоді і до смертного нагоди достукаться можна. Наші заводські теж адже на великій дорозі виросли, їм у такому разі обозников щадити не доводилося. З живим бараном куди легше. Завжди відкараскатися було можна: підібрали приблудного, сам ув’язався за хлібцем, видно, – відігнати не можемо. А віддаси – і зовсім люди в’язатися не стануть, поругаются тільки навздогін так сварять. Караулу, виходить, міцно поглядати треба було.

Ну, все-таки, як ні неспокійно було при цих проїзних воротах, а дозвілля теж був. Старий у такі години за роботою своєї сидів, а підручному хлоп’яті що робити? Ходити в ліс або на бік старий не дозволяв. Відомо, солдатська кісточка, привчений до служби. З варти хіба можна? Строго на цей рахунок у нього було. Хлопчині, значить, в такі пусті години одна забава залишалася – на перехожих та на проїжджих дивитися. А тракт в тому місці як по лінійці витягнувся. З вершини в ту і іншу сторону далеко видно, хто піднімається, хто спускається. Отак подивиться, подивиться хлопчина та й питає у старого:

– Дідо, я ось що помітив. Підніметься людина на нашу гору хоч з цього боку і неодмінно озирнеться, а далі різниця виходить. Один ніби і сили невеликий і на віці – піде вперед веселехонек, як в живій воді скупався, а інший, трапляється, по виду могутня – раптом голову повісить і під гору плететься, як забій його хтось. Чому таке?

Дід Василь і каже:

– А ти сам запитай у них, чого вони позаду себе шукають, тоді і дізнаєшся.

Хлопчина так і робить: починає питати у перехожих, навіщо вони на перевалі гори озираються. Інший, зрозуміло, і цыкнет, а інші відповідали честь честю. Тільки от диво – відповіді теж на два кінці. Ті, хто йде далі веселим, кажуть:

– Ну як не подивитися. Экую гору здолав – далі і боятися нічого. Все здолаю. Тому й весело мені. Інші знову стогнуть:

– Он на яку гору піднявся, сама б пора відпочити, а ще треба йти.

Ці ось і плетуться, як пов’язані, дивитися на них нудно.

Розповість хлопчина про ці розмови старому, а той і пояснює:

– Ось бачиш, гора на дорозі силу людську показує. Інший по рівному місцю, може, весь свій вік пройде, а так своєї сили і не дізнається. А як трапиться йому на гору піднятися на зразок нашої, з гребінцем, так подивиться він назад, тоді і зрозуміє, що він може зробити. Від цього, дивись, такій людині в роботі підмога і жити веселіше. Ну, і слабкої людини гора в повну міру показує: трухляк, мовляв, кисла кошма, на підметки не годиться.

Хлопчиськові, зрозуміло, хочеться в трухляки потрапити, він і хвалиться:

– Дідо, я на цю гору ежедень бігом підніматися стану. Ось погляньте.

Старий сміється:

– Ну що ж, лихого в цьому немає. Може, згодиться колись. Тільки-то пам’ятай, що не всяка гора назовні виходить. Головна гора – робота. Коли її лякатися не станеш, то зовсім добре буде.

Так от і вчив дідусь Василь своїх підручних, а ті своїм дітлахам це передали. І до того це в наших місцях вкоренилося, що Васіна гора силу людини показує, що хлопці навмисне туди бігали, чатували своїх наречених. Дізнаються, скажімо, що дівки пішли за гори по ягоди або гриби, ну і чекають, щоб подивитися на свою наречену на самому гребінці: то вона голову повісить, то пісню заспіває.

Наречені теж в боргу не залишалися. Кожна при ловком разі намагалася подивитися, як її суджений себе покаже на гребінці Васіної гори.

І досі у нас ця гора не забута. Частенько її поминають, і не для розповіді про старе, а прямо до теперішнього прикладають:

– Ось війна була. Це така гора, що й глянути страшно, адже здолали. Самі не знали, що в народі стільки сили знайдеться, а гора показала. Все одно, як новий широкий шлях народу відкрила. Коли таке зробив, так і багато більше того можеш зробити.