Про те, як Марьин син ходив до царській дочці, оповідає казка «Ванюшка і царівна».

Виріс у селі Ванюшка – високий, працьовитий, гожу. Вирішив одружитися – та тільки не на простенькій дівчині, а на дочці самого царя. Прийшов хлопець у хороми і почав з царицею розмовляти. А дочка царя виросла величезна, толстущая, неграмотна, весь день платтячка приміряє, а по ночах у пуху плаває. Подумав-подумав хлопчина, так і відправився до себе в село…

Текст казки

Жила-була в одному селі селянка Марія. І був у неї синок Ванюшка. Хороший виріс хлопець – гарний, здоровий, працьовитий. От приходить він якось раз до матері і говорить:

– Матінка, а матінка.

– Чого, дитино?

– Матінко, я женитися хочу.

– Так що ж, одружуйся, Ванюшка, одружуйся, ягодиночка. Наречених-то всяких багато: є в нашому селі, є в сусідній, є в залісся, є в заріччі… Вибирай будь-яку.

А Ванюшка відповідає:

– Ні, матінко, не хочу я женитися на простий-то селянці, хочу одружитися на царській дочці. Здивувалася Мар’я:

– Ой, Ванюшка, чого ти надумав! Не віддасть за тебе цар дочку. Адже ти простий мужик, а вона – жарт сказати – царівна!

– А чому не віддати? Я хлопець здоровий, працьовитий, красивий. Може, і віддадуть.

– Ну що ж, іди, Ванюшка, пробуй щастя. Зібрала йому мати торбинку, поклала кусень хлібця, – пішов Ванюшка свататися.

Іде лісами, іде горами – дивиться, стоїть величезний палац: стіни позолочені, дах золота, на даху золотий півник сидить, дашки всі різьблені, віконця розписні. Краса! А кругом слуг – видимо-невидимо. Ванюшка і питає:

– Тут цар живе?

– Тут, у палаці, – відповідають слуги.

– І царська донька з ним?

– А куди вона від батька-той дінеться? І вона тут!

– Ну, біжіть до неї, скажіть – прийшов Марьин син Ванюшка. Одружитися на ній хочу.

Побігли слуги, – і виходить на ґанок царська донька. Матінки, до чого ж важлива! Сама толстущая-толстущая, пухкі щоки червоні, очі маленькі – ледь видніються. А носик такою веселою пупочкой догори стирчить.

Подивився Ванюшка на неї і питає:

– Ти царська донька?

– Звичайно, я. Чи не бачиш?

– Я на тобі женитися хочу.

– Ну, так що за біда? Підемо в світлицю, поговоримо.

Входять вони в горницю. А там стіл стоїть, самовар на столі і всяке, різне частування розкладено. Ну, цар-то багато жив, – всього було багато. Сіли вони, Ванюшка і питає:

– Ти наречена-то багата? Суконь-то багато у тебе нашито?

– А ще б не багато! Я адже царська донька. Ось вранці встану, нове плаття одягну – так до дзеркала. Погляжусь на себе, полюбуюся – так до іншого дзеркала, в іншому сукню. Та потім третє одягну – так до третього дзеркалу. А потім – четверте…

Ось так цілий день до вечора вдягаюся так дзеркала дивлюся.

– До вечора, – Ванюшка питає, – все одягаєшся? А коли ж ти працюєш?

Подивилася на нього царська дочка і руками сплеснула:

– Працювати? Ой, Ванюшка, яке ти слово-то нудне сказав! Я, Ванюшка, нічого робити не вмію. У мене всі слуги роблять.

– Як же, – Ванюшка питає, – ось я одружуся на тобі, ми поїдемо в село, так ти зумієш хліб-то спекти? Піч-то розтопити зможеш?

Пущі колишнього царська донька дивується:

– Хліб? У грубку? Та що ти, Ванюшка! Адже в грубці дрова горять, а сунешь туди хліб – він вугіллям стане. Мені цар-тятенька розповідав – хліб-то на ялинках зростає.

– На ялинках? Ну, подивився б я, де це такі ялинки водяться. Ех ти! Ну, а скажи-но мені, ти у батька-то набалована, їсти-пити солодко звикла? Чай-то як п’єш в прикуску або в накладку?

Дивиться на нього царська дочка, головою хитає:

– Та не в прикуску, Ванюшка, і не в накладку. Я адже царська донька, а у нас, у царів, все не як у людей. Он у мене в стелі гачечок, а з крючочка мотузочок висить. Як я захочу солодкого чаю, – прив’яжуть мені до цієї мотузочці цілу цукрову голову. Голова висить над столом, бовтається, а я пососу її, так і п’ю, пососу, так і п’ю. Ванюшка і очі витріщив.

– Це, – каже, – як же? Кожен день тобі цукрову голову до чаю треба? Так у нас у селі так чай ніхто не п’є. Ні, видно, ти до наших порядків не привчена… Ну, а скажи-но мені, чи гарна ти рукодільниця? Нашила до весілля перин, подушок, ковдр?

Царська донька тільки руками махає:

– Та що ти, Ванюшка! Стану я, царська дочка, на ліжку спати!

– А ти як же, – Ванюшка питає, – без ліжку? На підлозі, чи що? Або на сінник бігаєш?

– Ні, і не на підлозі, і не на сіннику. Я адже царська донька. У мене, Ванюшка, не ліжко, а ціла кімната набита пухом. Ввійду я в неї, – пірну та вынырну, пірну та вынырну… Так от і сплю.

Ванюшка шматок у рот, ніс, у нього і рука зупинилася.

– Це що ж, ти мені цілу хату пухом наб’єш? Так як же в такій хаті жити-то будемо? Адже задихнемося! Ти, може, і звикла, а нам з матінкою так незручно. Ні, мабуть, ти господиня-то погана. .. Може, ти хоч грамотна добре? Так візьму я тебе на село, станеш наших хлопців у школі грамоти вчити.

– Хлопців? Та що ти, Ванюшка! Схаменись! Стану я, царська дочка, хлопців сільських вчити! Та я, Ванюшка, хлопців терпіти не можу, займатися з ними ні за що не стану. Так, по правді сказати, я, Ванюшка, і не дуже грамотна.

– Неграмотна? – Ваня питає. – Чого ж ти оце виросла величезна, толстущая, а неученая?

– Та я, Ванюшка, дві буковки-то знаю, можу розписатися. Знаю буковки “Ми” та “Ки”. Подивився на неї Ванюшка:

– Це що ж таке “Ми” та “Ки”? У нас так в селі і хлопці не скажуть, не те що доросла людина.

– А це, Ванюшка, моє ім’я і по батькові: “Ми” – Миликтриса, а “Ки” – Кирбитьевна. Ось дві буковки-то і є.

– Чого ж ти всіх інших-то не вивчила? – Ванюшка питає.

Царська донька й надула губи:

– Якою ти, Ванюшка, недобрий, все тобі не так та не так! Я і то в нашій родині найбільш вчений. Цар, тятенька, у нас і зовсім малограмотний…

Сидить Ванюшка, потирає лоб, про гостину і думати забув.

– Так… – каже, – я повинен піти додому, з матінкою порадитися, відповідна ти мені наречена.

– Піди, Ванюшка, іди, голубчику. А назавтра, вірно, тому прийдеш: краще мене ніде не зустрінеш.

Пішов Ванюшка додому. Приходить, розповідає Мар’ї:

– Ну, паніматко, бачив я царську доньку. Таке, матінка, нещастя: цілий день вона вбирається так дзеркала дивиться, працювати нічого не вміє, каже – хліб-то на ялинках зростає. Та чай п’є по-нашому – цілу цукрову голову смокче. Так спить-то не на ліжку, а куди-то в пух пірнає та виринає. Так грамоти не знає. На що мені, паніматко, така наречена!

А Мар’я сміється і каже:

– Гаразд, Ванюшка, гаразд, ягодиночка. Я сама тобі наречену знайду.

Пошукала мати у селі – і знайшла синові наречену Настусю. Гарну таку дівчину – розумницю-разумницу, господиню справну, рукодельницу роботящу. Ось одружився Ванюшка, так і зажив щасливо.

А царська донька з того дня, кажуть, щоранку на ґаночок виходила так дивилася по сторонах: де ж Ванюшка? Куди пішов? Чого не повертається?

А Ванюшка до неї не повернувся. Така ледащо та недотепа, так неученая, неграмотна – кому вона непотрібна? Так як є нікому!

Так все життя аж до старості вона й просиділа. Тільки ось казка про неї залишилася. Казка-то по селах йшла, йшла, до нашого села дійшла, – а тепер ось і до вас прийшла.