Про пасторе, познавшем, що таке милосердя, оповідає казка «Сон» Андерсена. Коли світ радіє весняним фарбам і прокидається від сплячки, місцевий пастор на проповіді таврує гріхи і людей, гідних вічних мук у пеклі. Його дружина волає до його милосердя, стверджуючи, що люди гідні прощення, бо вони – творіння божі, але… вона вмирає, і пастор залишається один. Вночі йому є привид дружини. Вони удвох літають над світом, спостерігаючи його недосконалість, і в серці пастора раптово прокидається жалість до людей. А вранці він прокидається від поцілунку люблячої дружини. …Її смерть була лише сном.

Текст казки

Всі яблуні в саду вкрилися бутонами — квіточкам хотілося випередити зелене листя. По двору розгулювали каченята, на сонечку потягувалася і ніжилася кішка, облизуючи свою власну лапку. Хліба в полях стояли чудові, пташки співали і щебетали без угаву, неначе в день великого свята. По суті, воно так і було — день був недільний. Чувся дзвін, і люди, вбрані по-святковому, з веселими, задоволеними особами йшли до церкви. Так, право, і вся природа навколо ніби сяяла! Деньок видався такий теплий, благодатний, що так і хотілося вигукнути: «Велика милість божа до нас, людям!»

Але з церковної кафедри лунали не такі промови; пастор голосно й суворо доводив слухачам, що всі люди — безбожники, що бог покарає їх, затягне по смерті в геєну вогненну, де вогонь незгасний і черв’як неумирающий! Вічно вони будуть мучитися там, без кінця, без відпочинку! Просто жах брав, слухаючи його! Він говорив так упевнено, так детально описував пекло, цю смердючу яму, куди стікаються нечистоти з усього світу і де грішники задихаються в сірчаному, задушливому повітрі, занурюючись, серед вічного безмовності, у бездонну трясовину все глибше і глибше!.. Так, страшно було навіть слухати, тим більше що пастор говорив з такою щирою вірою; всі були в церкві просто тремтіли від жаху.

А за церковними дверима так весело виспівували пташки, так славно сяяло сонечко, і кожна квіточка ніби говорив: «Велика милість божа до нас всім!». Все це було так несхоже на те, про що говорив пастор.

Увечері, перед тим як лягати спати, пастор помітив, що його дружина сидить в якомусь сумному задумі.

— Що з тобою? — запитав він її.

— Що зі мною? — промовила вона. — Так от, я все не можу гарненько розібратися в своїх думках. Не можу взяти в толк того, що ти говорив сьогодні вранці… Невже і справді на світі так багато безбожників, і всі вони будуть горіти у вогні вічно?.. Подумати тільки, так довго — вічно! Ні, я тільки слабка, грішна душа, як і всі, але якщо у мене не вистачило б духу засудити на вічні муки навіть самого запеклого грішника, то як же може зважитися на це господь бог? Адже він безконечно милосердний і знає, що гріх буває і вільний і невільний! Ні, що ти там не кажи, а я не зрозумію цього ніколи!

Настала осінь; все листя з дерев пооблетела; серйозний, суворий пастор сидів біля ліжка вмираючої. Благочестива, віруюча душа відходила в інший світ. Це була дружина пастора.

— Якщо когось чекає за труною вічний спокій і милість божа, так це тебе! — промовив пастор, склав померлої руки і прочитав над нею молитву.

Її поховали; дві великі сльози скотилися по щоках суворого пастора. В пасторському домі стало тихо, пусто — закотилося його ясне сонечко, господиня померла.

Вночі над головою пастора пронеслася раптом холодна струмінь вітру. Він відкрив очі. Кімната була немов залита місячним світлом, хоча ніч не була місячна. Світ цей йшов від стояла біля ліжка прозорою фігури. Пастор побачив перед собою тінь своєї покійної дружини. Вона спрямувала на нього скорботний погляд і ніби хотіла сказати щось.

Пастор злегка підвівся, простяг руки до примарі і сказав:

— Невже і ти не знайшла вічного спокою? І ти страждаєш? Ти, добродетельнейшая, благочестивейшая душа?!

Тінь ствердно кивнула головою і притиснула руку до серця.

— І від мене залежить, щоб дати тобі це заспокоєння?

— Так! — долинуло до нього.

— Але як?

— Дай мені волосся, одну волосину з голови того грішника, який буде засуджений на вічні муки, приведені богом в геєну вогненну.

— Так мені легко буде звільнити тебе, чиста, благочестива душа! — сказав він.

— Йди за мною! — сказала тінь. — Нам дозволено летіти з тобою всюди, куди б не спричинили тебе твої думки! Незримі ні для кого, ми заглянемо в найпотаємніші закутки людських душ, і ти твердою рукою вкажеш мені засудженого на вічні муки. Він повинен бути знайдений, перш ніж заспіває півень.

І ось вони миттєво, немов перенесені самою думкою, опинилися у великому місті. На стінах будинків були написані вогняними літерами назви смертних гріхів: зарозумілість, жадібність, пияцтво, хтивість… Словом, тут сяяла вся семибарвна веселка гріхів.

— Так я і думав, так і знав! Ось де мешкають приречені вічно горіти у вогні пекла! — сказав пастор.

Вони зупинилися перед чудово освітленим під’їздом. Широкі сходи, встелені килимами, заставлені квітами, вели в покої, де гриміла бальна музика. Біля під’їзду стояв швейцар, виряджений в шовк та оксамит, з великою срібною булавою в руках.

— Наш бал посперечається з королівським! — сказав він, обертаючись до вуличній юрбі, а вся його постать так і говорила: «Весь цей жалюгідний набрід, що витріщається в двері, мерзота в порівнянні зі мною!»

— Зарозумілість! — сказала тінь покійної. — Ти помітив його?

— Його! — повторив пастор. — Та він просто дурень, блазень! Хто ж засудить його на вічну муку?

— Блазень! — луною прокотився по всій цій обителі зарозумілості; всі мешканці її були такі!

Пастор і привид понеслися далі і опинилися в жалюгідній комірчині з голими стінами. Тут мешкала Скупість. Схудлий, тремтячий від холоду, голодний і спітнілий від спраги старий чіплявся всією душею, всіма помислами за своє золото. Вони бачили, як він, немов у лихоманці, схоплювався з жалюгідного ложа і виймав із стіни цегла — за ним лежало в старому панчосі його золото, потім ощупывал тремтячими вологими пальцями свій зношений кафтан, в якому теж були зашиті золоті монети.

— Він хворий! Це нещасний безумець, що не знає ні спокою, ні сну! — сказав пастор.

Вони поспішно унеслись геть і опинилися у в’язниці, біля нар, на яких спали покотом злочинці. Раптом один з них віддав жахливий крик, схопився зі сну, як дикий звір, і почав штовхати своїми кістлявими ліктями сплячого поруч сусіда. Той повернувся і промовив спросоння:

— Замовкни, худобу, і спи! І це кожну ніч!..

— Кожну ніч! — повторив перший. — Так, він кожну ніч і приходить до мене, виє і душить мене… Зопалу я багато робив злого, таким вже я уродився! Тому я знову і попав сюди! Але коли я грішив, так і тепер несу покарання! В одному тільки я не повинився. Коли мене в останній раз випустили звідси на волю і я проходив повз подвір’я мого господаря, серце в мені раптом так от і закипіло… Я чиркнув об стінку спичкою, вогник злегка лизнув солом’яний дах, і все спалахнуло знову. Пішла тут гармидер не гірше, ніж була у мене в душі!.. Я допомагав рятувати худобу і майно. Не згоріло жодної живої душі, крім зграї голубів, які влетіли прямо у вогонь, так ланцюгового пса. Про нього-то я і не згадав. Чути було, як він вив в полум’я… Виття цей і досі віддається у мене в вухах, як тільки я почну засипати, а засну — пес тут як тут, величезний, кошлатий!.. Він навалюється на мене, виє, тисне на мене, душить… Так ти слухай, що я тобі розповідаю! Встигнеш виспатися! Мабуть хропеш всю ніч, а я не можу забутися і на чверть години!

І очі божевільного палились кров’ю, він кинувся на сусіда і став бити його по обличчю кулаками.

— Злий Мас знову сказився! — почулися голоси, і інші злочинці кинулися на нього, повалили, перегнули так, що голова його опинилась між ногами, і міцно-міцно зв’язали його. Кров готова була бризнути у нього з очей і з усіх пор шкіри.

— Ви вб’єте нещасного! — скрикнув пастор і простягнув руку на захист грішника, який так жорстоко страждав ще при житті, але обстановка навколо знову змінилася.

І ось вони пролітали через багаті палаци, через бідні хатини; хтивість, заздрість — всі смертні гріхи проходили перед ними. Ангел помсти голосно перераховував гріхи людей і все, що могло послужити в їх виправдання. Небагато можна було сказати на захист людей, але бог читає в серцях, бачить всі пом’якшуючі обставини, знає, що гріх буває вільний і невільний, так і велика милість його, всемилосердного, всеблагого! І рука пастора тремтіла, він не смів протягнути її, щоб зірвати волосся з голови грішника. Сльози рікою полилися з її очей сльози жалю і любові, які можуть залити навіть вогонь пекла.

Заспівав півень.

— Милосердний боже! Дай же ти їй той спокій, якого не в силах був доставити я!

— Я вже знайшла його! — сказала тінь. — Мене привели до тебе твої жорстокі слова, похмуре недовіру до бога і до його творіння! Пізнай же душу людей! Навіть у самих злих грішників жива іскра божа! Вона жевріє в їх душі, і її благодатне полум’я сильніше вогню пекла!..

Тут пастор відчув на своїх губах міцний поцілунок: було зовсім світло, ясне сонечко світило у віконця; дружина його, жива, лагідна, любляча, розбудила його від сну, посланого йому самим богом.