З дивними подіями з життя бідняків Оле і Кирстины і їх сина Ганса знайомить нас казка «Сидіння» Андерсена. Ганс не міг ходити. За це його прозвали Сиднем. Кожне Різдво господа дарували дітям подарунки. Не оминули вони і найманих робітників Оле і Кирстину. Так як Сидіння не міг прийти до них додому, панове дарують йому книгу з казками.

Ганс читає батькам оповіді, з допомогою яких вони намагаються пояснити причини своєї бідності. До них в будинок починає заходити вчитель…

Текст казки

У старої панської садиби жили славні молоді господа. Жили вони багато, щасливо, ні в чому собі не відмовляли і інших не забували — робили багато добра: їм хотілося всіх бачити такими ж щасливими, задоволеними, якими були самі.

У святвечір у багатій залі замку запалювалася чудово прикрашена ялинка; в каміні яскраво палав вогонь, а рамки старих картин були оточені вінками з ялинових гілок. До панів збиралися гості, починалася музика, танці.

А раніше, під вечір, різдвяне веселощі влаштовувалося і в людській. Тут теж красувалася велика ялинка, пестревшая червоними і білими свічками, національними прапорами, паперовими лебедями і сіточками, наповнені солодощами. На цю ялинку запрошували також всіх бідних дітлахів з околиці з їх матерями. Матері не дуже-то заглядалися на ялинку, а більше все поглядали на стіл з подарунками: вовняними і паперовими матерії на сукні та штанці. Туди ж дивилися і старші діти, і тільки малюки тяглися рученятами до свічок, мішури та прапорів.

Вся ця строката компанія була сюди рано після обіду і пригощалася різдвяної кашею і смаженим гусаком з червоною капустою; після ж того, як все встигали досхочу намилуватися ялинкою і отримати свої подарунки, кожному підносили ще по чарці пуншу та з яблучної пампушці.

Потім гості розходилися по своїм бідним лачугам, і там починались розмови про те, як добре живеться барам, як вони солодко їдять і п’ють, а наговорившись, всі приймалися ще раз гарненько роздивлятися свої подарунки.

В служінні у панів жили також Оле і Кирстина — чоловік з дружиною. Вони були приставлені до господскому саду на допомогу садівникові і отримували за свою працю приміщення і стіл. Крім того, на їх частку кожен святвечір діставалися належні подарунки, і всіх п’ятьох дітей одягали на свій рахунок господа.

— Багато роблять добра наші панове! — говорили чоловік і дружина. — Ну так адже на той у них і кошти, щоб доставляти собі цим задоволення!

— Тут славні сукні для чотирьох хлопців! — сказав Оле. — Що ж, немає нічого для «сидня»? Насамперед вони і його не забували, хоч він і не буває на ялинці!

«Сиднем» вони прозвали старшого сина; звали його, власне, Гансом. Дитиною він був жвавим, міцним дитиною, але потім раптом з чогось ослаб ногами, як вони говорили, не міг більше ні стояти, ні ходити, і ось лежав у ліжку вже п’ятий рік.

— У мене є дещо і для нього! — сказала мати. — Тільки не бозна-що — книжка для читання йому!

— Ситий він з неї буде, нічого сказати! — зауважив батько.

Зате сам Ганс дуже зрадів книжці. Він був хлопчик здібний, любив читати, та й працювати не лінувався і трудився, наскільки вистачало сил і вміння. Він не сходив з ліжка, але руки у нього були моторні, і він старанно в’язав вовняні панчохи і навіть ковдри, які пані поміщиця хвалила і купувала.

Книжка, що подарували Гансу господа, виявилася з казками. Було йому тепер що почитати, над чим помізкувати!

— А в хаті-то від неї все-таки користі мало! — сказали батьки. — Ну та хай собі почитає від нудьги, не все ж йому панчохи в’язати!

Прийшла весна; почала пробиватися травичка, показалися перші квіточки, а з ними і бур’янисті трави, як, наприклад, можна обізвати кропиву, хоча про неї так чудово сказано в псалмі:

Хоча б усіх земних царів

З усіх кінців землі скликати,

То все ж владою ним своєї

Листки кропиви не створити.

(Із псалма єпископа Томаса Кінго

(1634 — 1703). — Приміт. перекл.)

У панському саду тому було багато роботи не тільки самого садівникові і його учням, але і Оле і Кирстине.

— Ну й робота! — говорили вони. — Тільки що ми виполемо і вичистимо всі доріжки — їх знову затопчуть! Гості ж у панів не переводяться! І у що це обходиться їм! Ну та й то сказати — куди ж їм гроші дівати?

— Так, дивно розподілено все на світі! — сказав Оле. — Всі ми діти одного Батька Господа, каже священик, звідки ж така різниця?

— Пішла вона з гріхопадіння! — говорила Кирстина.

Про це ж зайшов у них розмова і ввечері, коли «сидіння» лежав і читав свої казки. Від злиднів і важкої праці огрубіли не тільки руки, але і серце і думки бідняків; вони не могли переварити своєї бідності, не могли збагнути її причин і, кажучи про те, дратувалися все більше і більше.

— Одні живуть в достатку і щастя, інші вік свій повинні поневіряється горе! І з якого дива нам платитися за непослух і цікавість наших прабатьків! Ми б на їх місці нічого такого не зробили!

— Зробили б! — сказав раптом «сидіння». — Ось тут у книжці все сказано!

— Що там сказано? — запитали батьки.

І Ганс прочитав їм стару казку про дровосеке і його дружині. Вони теж сварилися Адама і Єву за їх цікавість, став виною людського нещастя, а в цей час повз проходив якраз король тієї країни. «Ідіть за мною! — сказав він. — Ви будете жити не гірше за мене; на стіл вам будуть подавати з семи страв, та ще одне більше, але на нього ви можете тільки дивитися. Варто ж вам доторкнутися до цієї закритої миски — кінець вашій солодкого житью!» — «Що б таке було в цій мисці?» — запитала дружина. «Це нас не стосується!» — відповів чоловік. «Так я і не розпитую!» — продовжувала жінка. — Мені тільки хотілося б знати, чому нам не можна підняти кришку? Вже, напевно, там що-небудь дуже смачне!» —«Тільки б не якась хитра механіка! — сказав чоловік. — Раптом як вистрілить так всполошит весь будинок!» — «Ой-Ой!» — сказала дружина і не посмів доторкнутися до миски. Але уночі їй наснилося, що піднялася кришка сама собою і з миски запахло пречудовим пуншем, який подають на весіллях та на похоронах. Ще в мисці лежала срібна монетка з написом: «Напється цього пуншу і станете такими багатіями, що всі інші люди будуть перед вами жебраками!» Тут вона прокинулася і розповіла чоловікові свій сон. «Ти занадто багато думаєш про це!» — сказав він. «А що, якщо трохи підняти кришку?» — сказала дружина. «Тільки трохи, дивись!» — сказав чоловік. Дружина підняла кришку — трохи… З миски вискочили два вертких мишеняти і шмыгнули в шпаринку. «Спокійної ночі! — сказав король. — Тепер Можете вирушати додому! Та не лайте більше Адама і Єву — ви самі такі ж цікаві і невдячні!»

— Як ця історія могла потрапити в книгу? — запитав Оле. — Адже вона точно на нас написана! Так, тут є над чим задуматися!

На другий день вони знову пішли на роботу, і за день-то їх і сонцем пожгло, і дощиком до кісток промочило. Знову накипіло на душі, знову заходилися вони пережовувати невеселі думи і почуття. Отужинали вони завидна, і Оле сказав Гансу:

— Ану, прочитай нам знову ту історію про дровосеке!

— Та тут багато інших хороших! — сказав Ганс. — Ви ще не знаєте!

— І не треба! — відповів батько. — Я хочу чути ту, яку знаю!

І чоловік з жінкою знову прослухали ту ж казку. І не раз ще поверталися вони до неї вечорами.

— Не всі-то вона мені, однак, розплутує! — сказав раз Оле. — Піди ж ти оце, і з людьми буває, що з молоком, коли воно скисается: виходить і дорогий сир, сироватка рідка! Інші так вже й народяться на щастя та на радість, ніякого горя, ніякої потреби весь вік не знають!

«Сидіння» лежав і слухав. Він був слабкий ногами, але не розумом, і от узяв та у відповідь на це і прочитав батькам зі своєї книжки казку про людину, який зроду не знав ні горя, ні потреби. Та де тільки було шукати таку людину? А знайти його треба було: король лежав при смерті, і врятувати його могла тільки сорочка з людини, яка б по правді міг сказати, що зроду не знав ні горя, ні потреби. Розіслали гінців у всі кінці світу, по всіх замках і маєтках, до всіх заможним і задоволеним життям людей, але варто гарненько розпитати їх, і виявлялося, що всі вони випробували і нужду, і горе. «А от я — ні!» — заявив один свинопас; він сидів біля канави і весело наспівував пісеньку. «Я щасливий чоловік на світі!» — «Так давай сюди твою сорочку! — сказали послані. — Тобі дадуть за неї полкоролевства!» Але у нього не було сорочки. А він все-таки називав себе щасливцем!

— Ось так франт! — закричав Оле, і обидва, і він і дружина, почали сміятися, як не сміялися вже багато років.

А повз їхні житла проходив шкільний учитель.

— Бач який у вас сьогодні веселощі! — сказав він. — Оце новина! В лотерею виграли, чи що?

— Ні, не те! — сказав Оле. — Це ось Ганс прочитав нам казку про людину, зроду не зазнавав ні потреби, ні горя, а виявилося, що у молодця і сорочки на тілі не було! Мимоволі размякнешь душею, як послухаєш таку історію, та ще й прямо з книжки! Правда, знати, у кожного свій хрест; ніхто не позбавлений від цього! Все-таки втіха!

— Звідки у вас ця книга? — запитав учитель.

— А її минулий рік подарували Гансу на ялинці! Господа подарували. Вони знають, що він мисливець читати, так і «сидіння» на додачу! Ми-то було шкодували тоді, що вони не подарували йому краще на пару сорочок! Але книжка виявилася дельною: вона немов відповідає тобі всі твої думки!

Учитель узяв книжку і розкрив її.

— Ну-ка, нехай він прочитає нам цю історію ще разок! — попросив Оле. — Я не запам’ятав її як слід. А потім хай прочитає і іншу — про дровосеке! — Ці дві казки цілком задовольняли Оле; вони ніби висвітлювали сонечком все житло і розганяли важкі, похмурі думи, одолевавшие бідняків. А сам-то Ганс встиг прочитати і перечитати свою книжку не раз; казки несли його в недоступний йому світ — адже ноги не носили бідолаху.

Шкільний учитель сів у ліжку і поговорив з хлопчиком. Бесіда ця обом доставила велике задоволення, і з того дня вчитель часто став заходити до Гансу, коли батьки були на роботі. Для хлопчика ж кожне відвідування вчителя було справжнім святом. Як уважно він слухав розповіді старого про величину землі, про різних країнах, про те, що сонце майже в півмільйона разів більше землі і знаходиться так далеко від неї, що пущений з сонця гарматне ядро долетіло до землі лише через двадцять п’ять років, тоді як промінь світла досягає до неї всього вісім хвилин.

Все це відомо в наш час кожному старанного школяра, але для Ганса все це було новиною куди більш чудовою, ніж всі казки в його книжці.

Два рази в рік шкільного вчителя запрошували пообідати в замку, і ось одного разу він скористався нагодою — розповів панам, яке значення придбала для бідняків та книжка, яку вони подарували хлопцеві, яке благодійний протверезне вплив мали на бідняків які-небудь дві казки! Кволий, але розумний хлопчик вливав своїм читанням мир і відраду в серця батьків і змушував їх працювати думки.

Коли вчитель став прощатися, пані вручила йому пару срібних далеров для маленького Ганса.

— Нехай їх візьмуть батько з матір’ю! — сказав Ганс, коли вчитель приніс йому гроші. А ті сказали:

— «Сидіння» наш теж, виявляється, нам на радість і на користь! Два дні потому, вдень, коли батьки Ганса були на роботі, перед

житлом їх зупинилася панська карета. Це завітала відвідати «сидня» сама добра пані: вона була така рада, що її різдвяний подарунок доставив стільки втіхи та задоволення і батькам, і хлопчикові! На цей раз вона привезла йому білого хліба, фруктів, пляшку солодкого соку і — що найбільше порадувало бідолаху — вызолоченную клітку з маленькою чорненькою пташкою. Як вона мило насвистувати! Клітку з пташкою поставили на високий дерев’яна скриня, неподалік від ліжка хлопчика, щоб він постійно міг милуватися на пташку. Спів ж її чутно було навіть на вулиці.

Оле і Кирстина повернулися додому вже після від’їзду пані. Вони хоч і бачили, як радий був пташці хлопчик, все-таки поставився до подарунка як до зайвого тягаря в будинку.

— Багато вони міркують, ці барі! — сказали вони. — От у нас тепер ще нова турбота — ходити за птахом! Сам-то «сидіння» адже не може! Ну, і скінчиться тим, що кішка з’їсть її!

Минув тиждень, пройшла інша; кішка за цей час багато разів побувала в світлиці, не виявляючи наміри навіть налякати пташку, не те що з’їсти. Але ось сталося дивне подія. Діло було після обіду, батьки і всі діти були на роботі; вдома залишався один Ганс. Він сидів на ліжку і перечитував казку про дружину рибака, всі бажання якій виконувалися зараз же. Захотіла стати королем і стала, захотіла стати імператором — теж, але коли захотіла стати самим Богом — опинилася знову в грязі, звідки щойно вибралася.

Історія ця не мала ні найменшого відношення ні до птаха, ні до кішці; «сидіння» тільки читав її, коли відбулася чудова подія, і назавжди запам’ятав цю обставину.

Клітка містилася на скрині; кішка стояла на підлозі і пильно дивилася на птаха своїми жовто-зеленими очима. Погляд її ніби говорив пташці: «Як ти мила! Так би і з’їла тебе!»

Ганс прочитав це у погляді кішки і закричав: «Тпрусь! Геть з кімнати!» А кішка ніби готувалася до стрибка.

Ганс не міг дістати до неї, і під руками у нього не було нічого, крім драгоценнейшего його скарбу — книжки з казками. Але він все-таки кинув нею в кішку; скоринки палітурки відірвалися і полетіли в одну сторону, а книжка в іншу. Кішка ж тільки злегка відсунувся і подивилася на Ганса, немов кажучи: «не лізь краще, милий мій! Я-то можу і бігати і стрибати, а ти ні!»

Ганс стежив за кожним рухом кішки і весь тремтів від хвилювання. Пташка теж заметалася в клітці. Покликати було нікого, і кішка точно знала це. Ось вона знову стала готуватися до стрибка. Ганс почав махати на неї своїм ковдрою — руками-то він міг діяти, — але кішка не звертала на ковдру ніякої уваги. Нарешті, Ганс навіть запустив у неї ковдрою, але без всякої користі; кішка сіла на стілець, а потім на підвіконня, звідки було ближче дістатися до пташки.

Вся кров ринула до серця Ганса, але він про те й не думав, він думав тільки про кішку і пташці. Що ж, однак, міг він зробити? Як йому зійти з ліжка? Він не міг навіть звестися на ноги, не рухатись!.. Серце хлопчика ніби перевернулося в грудях, коли він побачив, що кішка раптом стрибнула з вікна прямо на скриню і перекинула клітку набік. Пташка відчайдушно забилася. Ганс скрикнув, по його тілу пробіг судомний трепет, і він, не тямлячи себе, зістрибнув з ліжка, кинувся до скрині, міцно ухопив клітку з переляканою пташкою і вибіг на вулицю. Тут у нього бризнули з очей сльози, і він голосно зрадів: «Я можу ходити! Я можу ходити!» Він раптом одужав; це трапляється, сталося і з ним.

Учитель жив поруч. Ганс і кинувся до нього як був — босоніжками, в одній сорочці та курточці, з кліткою в руках.

— Я можу ходити! — кричав він. — Господи Боже мій! — І він заплакав від радості.

Так, ось була в той день радість у домі Оле і Кирстины!

— Щасливішими цього дня нам вже не дочекатися! — сказали вони обидва. Ганса покликали до панів; багато років вже не ходив він по цій дорозі, і тепер йому здавалося, що й дерева й кущі, які він так добре знав, кивали йому гілками й говорили: «Здорово, Ганс! Ласкаво просимо!» Сонечко так і грало в нього на обличчі і в сердечку!

Добрі молоді господа посадили Ганса і так раділи його одужанню, немов він був їм рідна. Особливо раділа сама пані: це вона подарувала йому і книжку з казками, і пташку. Пташка, правда, околела від переляку, але все-таки була винуватицею одужання Ганса, а книжка теж зробила чималу службу: розважала і втішала і хлопчика, і його батьків. Він і не хотів розлучатися з нею ніколи, хотів берегти і постійно перечитувати її, до якої б глибокої старості не дожив! Тепер він уже міг допомогти своїм батькам і збирався навчитися якомусь ремеслу — найкраще палітурній: тоді йому можна буде читати нові книги!

Але після обіду пані покликала до себе батьків Ганса — вона вже поговорила про хлопчика з чоловіком. Ганс був хлопчик старанний, він здатний до навчання, ну і Господь не залишить його!

У цей вечір батьки Ганса повернулися додому як не можна більш задоволені, особливо Кирстина, але через тиждень вона заливалася гіркими сльозами, споряджаючи свого Ганса в шлях. Правда, його одягнули в гарне плаття, і сам він був хлопчик хороший, але тепер його доводилося надіслати за море, далеко-далеко! Він надійде в гімназію, і пройдуть довгі роки, перш ніж батьки знову свидятся з ним!

Книжку з казками йому не дали з собою: батьки хотіли зберегти її на пам’ять. І батько частенько перечитував все ті ж дві казки — їх-то він знав!

І ось від Ганса стали приходити листи, одне іншого радісніше. Він жив у хороших людей, в хорошій обстановці, а найкраще було те, що він міг відвідувати школу! Багато чого міг він там навчитися! Тепер у нього було тільки одне бажання: дожити до ста років і потім коли-небудь стати шкільним вчителем!

— Дожити б нам до цього! — тлумачили батьки, потискуючи один одному руки, наче йшли до причастя.

— Так, ось що сталося з Гансом! — сказав Оле. — Господь, значить, піклується і про дітей бідняків! На нашому «сидне» це як раз і позначилося. А, право, все-таки це скидається на казку! Так от і здається, що «сидіння» тільки прочитав нам про все це зі своєї книжки з казками!