Щастя хоч раз, але з’являється в житті людини, і доказом цього є казка «Розповіді сонячного променя» Андерсена. Тут проведена аналогія між Золотим Лебедем і Щастям. Пролітаючи над землею, Лебідь розсипав свої пір’я, і той, кому пощастило його зловити, тією чи іншою мірою ставав щасливим.

Приміром, бідному наглядача за товаром пощастило стати знаменитим купцем і дворянином, після того як одне з пір’я заплуталося в його волоссі…

Текст казки

Тепер я почну! — заявив вітер.

— Ні, дозвольте! — сказав дощ. — Тепер моя черга! Досить ви стояли на розі так вили що було сили! — Так ось ваше спасибі за те, що я в честь вас вывертывал так ламав парасольки тих панів, що не бажали мати з вами справи!

— Слово за мною! — сказав сонячний промінь. — Струнко!

І це було сказано з таким блиском і величчю, що вітер зараз же розтягнувся на всю довжину. Але дощ все ще не хотів зупинити потік, куйовдив вітер і говорив:

— Невже ми це терпітимемо? Він вічно прорветься вперед, цей пан! Не будемо його слухати! Ось ще, дуже потрібно!

А сонячний промінь почав:

— Пролітав над бурхливим морем лебідь; пір’я його блищали, мов золоті; одне перо випало і впало на великий торговий корабель, скользивший по морю на всіх вітрилах. Перо заплуталося в кучерявих волоссі молодої людини, наглядача за товарами. Перо птаха щастя торкнулося його чола, перетворилося в його руці в писальний перо, і він незабаром став багатим купцем, якому нічого не варто було купити собі золоті шпори, змінювати бочку золота на дворянський щит. Я сам виблискував на цьому щиті! — додав сонячний промінь.

— Пролітав лебідь і над зеленим лугом; у тіні старого самотнього дерева лежав пастушок, семирічний хлопчисько, і поглядав на своїх овець. Лебідь поцілував на льоту один з листя дерева, лист впав в руку пастушка, і з одного листка зробилося три, десять, ціла книжка! Хлопчик читав у ній про чудеса природи, про рідну мову, про віру і знання, а лягаючи спати, ховав її під голову, щоб не забути прочитаного. І ось книжка та привела його спочатку на шкільну лаву, а потім і на кафедру науки. Я прочитав його ім’я серед імен науковців! — додав сонячний промінь.

— Лебідь полетів в гущавину лісу і спустився відпочити на тихе темне лісове озеро, поросле лататтям; на березі росли очерет, лісові яблуні, а в їх гілках кукувала зозуля, воркували лісові голуби.

Бідна жінка збирала тут хмиз; на спині у неї була ціла в’язка, у грудях ж лежав маленький дитина. Вона побачила золотого лебедя, лебедя щастя, який вилетів з тростини. Але що ж таке блищало там? Золоте яйце! Жінка поклала його за пазуху, і яйце зігрілось, в нього заворушилося жива істота. Воно вже стукало носиком в шкаралупу, а жінка-то думала, що це б’ється її власне серце.

Прийшовши додому, у свою бідну хатину, вона вийняла золоте яйце. «Тік-тік!» — чулося з нього, точно яйце було золотим годинником, але це було справжнє яйце, і в ньому билася життя. От шкарлупка тріснула, і з яйця висунув голівку маленький лебідь, покритий золотим пушком. На шийці у нього було чотири золоті каблучки, і так як у жінки було ще троє синів, крім того, який був з нею в лісі, то вона відразу здогадалася, що кільця ці призначалися її дітям. Тільки що вона зняла кільця — золоте пташеня полетів.

Жінка перецілувала кільця, дала кожній дитині поцілувати своє кільце, приклала їх до серця кожного і потім одягла на пальчики дітей.

— Я бачив все це! — додав сонячний промінь. — Бачив і те, що з цього вийшло.

Один з хлопчиків копався в глині, взяв грудку глини, почав м’яти його між пальцями, і вийшла статуя Язона, здобув золоте руно.

Інший хлопчина зараз же побіг на луг, порослий дивовижними, строкатими квітами, набрав там цілу жменю квітів, міцно зціпив їх в ручонке, і квіткові соки бризнули йому прямо в очі, омочили його золоте кільце… В мозку хлопчика щось заворушилося, в руках теж, і кілька років тому у великому місті заговорили про новий великому живописце.

Третій хлопчина так міцно зціпив своє кільце зубами, що воно видало звук, відгомін того, що таїлося в серце хлопчика, і з тих пір почуття і думи його стали виливатися в звуках, підніматися до неба, як співають лебеді, занурюватися в глибини думки, як лебеді занурюються в глибокі озера. Хлопчик став композитором; кожна країна може вважати його своїм.

Четвертий хлопчик був замірок, і на язиці в нього, як говорили, сидів тіпун; його треба було пригощати маслом з перцем, як хворих курчат, так хорошими трепками, ну, його й частували!

— Я ж дав йому свій сонячний поцілунок! — сказав сонячний промінь. — Та не один, а десять! Хлопчик був поетичною натурою, і його дарували поцілунками, то частували клацаннями, але він все-таки володів кільцем щастя, даними йому золотим лебедем, і думки його злітали до неба золотими метеликами, а метелик — символ безсмертя!

— Довга історія! — сказав вітер.

— І нудна! — додав дощ. — Подуй на мене, я в себе прийти не можу!

І вітер почав дути, а сонячний промінь продовжував:

— Лебідь щастя пролітав над глибокою затокою, де рибалки закидали мережі. Найбідніший з рибалок збирався одружуватися і одружився.

Лебідь ж приніс йому шматок бурштину. Бурштин притягує, і цей шматок притягнув серця до будинку рибака. Бурштин — пречудове запашне кадило, і з хати рибака стало виходити пахощі, як з храму; це було пахощі самої природи Божої! Бідна пара насолоджувалася сімейним щастям, була задоволена своєю скромною домашньою обстановкою, і все життя її пройшла як один сонячний день!

— Чи Не час перервати його! — сказав вітер. — Досить вже він балакав! Я скучив!

— І я теж! — сказав дощ. А що ж скажемо ми, прослухавши ці історії?

Ми скажемо:

— Ну ось і кінець їм!

Тепер я розповім вам історію про щастя. Всі знайомі зі щастям, але іншим воно посміхається з року в рік, іншим тільки у відомі роки, а бувають і такі люди, яких воно дарує посмішкою лише раз в житті, але таких, яким би воно не посміхнулося хоч раз, — немає.