Про те, як сумна може бути доля талановитого людини, розповідає казка «Психея» Андерсена. Молодий художник оселився в Римі, захоплювався роботами великих Мікеланджело і Рафаеля. Але і його творчість було прекрасним – так, принаймні, стверджував його друзі, хто знає в цьому толк. Скульптор ж вічно був незадоволений своїми творами, руйнуючи їх одне за іншим.
Одного разу він створив глиняну статую Психеї, краса якої підкорила всіх…
Текст казки
На зорі в румяном ранковому небі горить велика, яскрава зірка. Промінь її тремтить на білій стіні, немов хоче накреслити на ній розповіді про все, бачене нею там і сям на нашій обертової землі. Послухай же один з її розповідей!
— Нещодавно (нещодавнє для зірки для нас, людей, означає подію, що відбувся кілька століть тому) промені мої стежили за одним молодим художником; жив він у папській столиці, у світовому місті Римі. Багато чого змінилося з плином часу, хоча такі зміни відбуваються не так швидко, як людина стає дитини старим. Імператорський палац і тоді вже був у руїнах; між поваленими в прах мармуровими колонами і над розписаними золотом стінами напівзруйнованих терм височіли фігові й лаврові дерева. Колізей теж представляв одні руїни. Але церковні дзвони дзвонили; курився ладан; вулицями проходили процесії зі свічками і сяючими балдахінами. Рим був містом церковної пишноти, але тут також процвітало і високо шанувалося мистецтво. У Римі жили найбільший художник світу Рафаель і найвидатніший творець середніх віків Мікеланджело. Сам тато віддавав честь обом, удостоював їх своїми відвідинами. Мистецтво визнавали, шанували і нагороджували. Але, звичайно, не все гідне помічалося і удостоювалось нагороди.
В маленькій, вузенькій вулиці стояв старий будинок, який колись був храмом. В цьому будинку жив молодий скульптор, бідний, безызвестный. Але у нього, звичайно, були друзі, теж молоді художники, юні душею, багаті надіями і думками. Вони говорили йому, що у нього великий талант і що він просто дурний, якщо сам цього ніяк повірити не може. А він і справді постійно розбивав на друзки створене ним напередодні, ніколи не бував задоволений своєю роботою і не доводив її до кінця, а це необхідно, інакше хто ж її побачить, визнає і заплатить за неї гроші?
— Ти мрійник! — говорили йому друзі. — І в цьому твоє нещастя! Відбувається все це тому, що ти ще не жив, як треба, не скуштував життя, не пив жадібними ковтками життєвого нектару. А адже в молодості-то саме і треба злитися з життям воєдино! Ось тобі приклад — найбільший художник світу Рафаель; його шанує сам папа, йому дивується весь світ, а він і їсть, і п’є, як усе, ні від чого не відмовляється!
— Навіть від самої булочницы, прекрасною Форнарина! — сказав Анджело, один з перших веселунів молодої компанії.
І ще багато чого наговорили вони! Вони говорили, що підказували їм їх молодість, розум і бажання захопити молодого художника у вир веселощів, пустощів — мабуть, навіть сумасбродств. Часом і він сам був не проти від цього: кров в ньому була гаряча, палка душа, і він міг брати участь у веселих розмовах, сміятися від душі не гірше інших! І все-таки так звана веселе життя Рафаеля здавалася йому якимось чадом, туманом в порівнянні з божественним блиском, яким сяяли картини великого майстра. А як хвилювалася його груди, коли він стояв у Ватикані перед образами нетлінної краси, изваянными з мармуру художниками давніх часів! Який відчував він тоді підйом духу, яку силу, якою священний вогонь палив його серце! У ньому спалахувало бажання створити з мармуру подібні образи. Він хотів втілити в мармурі те почуття, яке прагнуло з глибини його душі піднестися до Вічного і Нескінченного. Але як відтворити його, в якому образі? М’яка глина слухняно брала під його пальцями прекрасні форми, але на другий день він, як і завжди, знищував створене ним напередодні.
Одного разу він проходив повз одного з численних розкішних римських палаццо, зупинився перед великими відкритими воротами і побачив всередині двору, за розписаними аркадами, садок, повний запашних троянд. Соковиті зелені листя зміїної трави купалися в мармуровому басейні, наповненому прозорою водою. Тут же перед ним промайнуло бачення — молода дівчина, дочка господаря будинку. Вона була ніжна, повітряна, чарівна! Ніколи в житті не бачив він такої жінки! Ах, ні, бачив в одному з римських палаццо на картині Рафаеля, в образі Психеї. Там вона була написана фарбами, тут явилася йому жива.
Вона яскраво відбилася в його серці і думках; повернувшись у свою бідну майстерню, він почав ліпити з глини Психею — знатну молоду римлянку — і вперше залишився задоволений своєю роботою. Вона мала в його очах значення — це було її зображення!
Друзі, побачивши статую, голосно зраділи: у цій роботі художній талант його висловився надзвичайно яскраво; досі його визнавали тільки одні вони, тепер його визнає весь світ!
Глина чудово передає життєвість тіла, але не має білизною і міцністю мармуру; Психея повинна була ожити в мармурі, і у художника навіть був цей дорогоцінний матеріал: у дворі з давніх років лежала мармурова брила, яка належала його батькам. На ній валявся різний сміття, уламки скла, обрізки овочів; все це грязнило, пачкало її зовні, але всередині мармур сяяв сніжною білизною; з нього-то і мала повстати Психея.
В один прекрасний день — зірка нічого про це не розповідає, вона не бачила цього, але ми-то знаємо, що воно було так, — вузеньку, бідну вулицю відвідало знатне товариство; відвідувачі залишили карету неподалік від будинку і пішки пройшли до оселі митця. З’явилися вони подивитися на його роботу, про яку випадково почули. Хто ж такі вони були? Бідний хлопець! Або краще: занадто щасливий юнак! В його студії стояла вона, сама молода красуня! І як посміхнулася вона, коли батько її сказав: «Так це ти, жива!» Цю посмішку не можна було передати, цього погляду подиву не можна було зобразити! Він піднімав, облагороджував і — приводив у прах!
— Психею потрібно виліпити з мармуру! — сказав знатний відвідувач. І ці слова викликали до життя мертву глину й важку мармурову брилу, так само як і самого схвильованого художника. — Коли робота буде закінчена, я купую її! — додав знатний римлянин.
Немов нова ера настала в бідній майстерні; в ній закипіли життя, веселощі, праця. Сяюча ранкова зірка споглядала, як робота посувалася вперед. Сама глина, здавалося, ожила з тих пір, як побувала тут вона, і слухняно брала під рукою художника бажані форми, передавала знайомі риси. Скоро вони засяяли вищої, досконалішою красою.
— Тепер я знаю, що таке жити! — радів художник. — Его значить — любити, захоплюватися піднесеним, захоплюватися прекрасним! Те ж, що називають життям мої товариші, — обман, бульбашки, вскакивающие на бродить гущі, а не чистий, небесний напій, приобщающий людину до істинної життя!
Мармурова брила була піднята на підставку, і від неї почали відколювати шматок за шматком. Художник міряв, ставив риски і крапки, і мало-помалу груба робота була виконана, камінь став приймати форми живого тіла, обриси божественно-прекрасного образу молодої дівчини. Важкий камінь перетворився на повітряну, порхающую, чарівну Психею, усміхнену небесної посмішкою, навіки запечатлевшуюся в серці молодого скульптора.
Зірка, сиявшая на румяном ранковому небі, бачила все це і, право, зрозуміла, що творилося в душі молодої людини, зрозуміла і фарбу, вспыхивавшую на його щоках, і блиск його очей, у той час, як він втілював в мармурі створіння Боже.
— Ти — майстер, які жили в часи стародавніх греків! — говорили йому захоплені друзі. — Скоро весь світ буде дивуватися твоїй Психее!
— Моєї Психее! — повторив він. — Моєї! Так, вона повинна бути моєю! І я такої ж художник, як мої великі попередники. Милосердний Господь дав мені талант, звеличив мене, як свого обранця! Я не нижче кровних аристократів!
І він впав на коліна і зі сльозами дякувала Богові, потім знову забував Його заради неї, заради її мармурового зображення, заради Психеї, немов виліпленої з снігу і разрумяненной ранковим сонцем.
Але йому належало побачити її живу, прекрасну, повітряну, треба було знову почути її музичний голос! Він повинен був з’явитися в розкішне палаццо з звісткою про те, що мармурова Психея виконана. Він і з’явився туди; пройшов по двору, повз мармурового басейну, куди бігла вода з пащі дельфінів і де удосталь росли зміїна трава і свіжі, пишні троянди, а потім вступив у велику, високу передню. Стіни і стелю її були розписані картинами і гербами; виряджені слуги, горді, обвішані брязкальцями, як коні під час карнавалу, ходили вниз і вгору по сходах; деякі ліниво розвалилися на різьблених лавах; здавалося що господа в домі — вони! Молодий чоловік сказав, чого прийшов, і його повели по гладкій мармуровими сходами, вистеленій м’якими килимами; по обидва боки її стояли статуї; потім молодий чоловік пройшов через анфіладу розкішних, прикрашених картинами покоїв, з блискучими мозаїчними підлогами. При вигляді всієї цієї розкоші йому стало якось не по собі, у нього перехопило дух, але скоро він подолав це почуття, і йому знову стало легко. Старий знатний пан прийняв його дуже ласкаво, майже дружньо, і, поговоривши з ним, запропонував йому пройти до молодої синьйорі — вона теж бажала бачити художника. Слуги знову повели його по розкішних покоїв і залах, і ось він опинився в кімнаті синьйори, кращим прикрасою якої була вона сама.
Вона заговорила з ним; ніяке Miserere, ніякої церковний гімн не могли б так потрясти серце, так схвилювати душу! Він схопив її руку і притиснув до своїх губ; рука була м’якше, ніжніше пелюстки троянди, але від цього пелюстки виходив вогонь! Він прожогом молодої людини наскрізь, підняв його високо-високо!.. І з вуст його полилися слова, в яких він і сам не віддавав собі звіту. Хіба знає кратер, що викидає розжарену лаву? Він висловив їй свою любов. Вона стояла уражена, обурена, горда, з таким виразом гадливого зневаги на обличчі, ніби раптово доторкнулася до мокрої жаби. Щоки її горіли вогнем; губи зовсім побіліли; чорні, як ніч, очі метали блискавки.
— Божевільний! — сказала вона. — Геть! Геть! — і повернулася до нього спиною. Прекрасне обличчя прийняло вираз знаменитої скам’янілої голови з гадюками замість волосся.
Впав духом, змарнілий, безпорадний, він побрів по вулицях, як сновида. Отямився він лише у себе вдома, і тут, в припливі гніву і відчаю, схопив молоток, замахнувся і хотів роздрібнити прекрасну мармурову статую. Він і не помітив, що один його Анджело стояв позаду нього. Анджело з силою схопив його за руку.
— З глузду ти з’їхав?! Що з тобою?
Почалася боротьба; Анджело був сильніший, і молодий скульптор, важко дихаючи, кинувся на стілець.
— Що сталося? — продовжував Анджело. — Прийди в себе! Кажи!
Але що він міг сказати? Що міг розповісти? Анджело не добився від нього нічого і махнув рукою.
— У тебе просто кров згустилася від твоїх вічних мрій! Чи ж людиною, як ми всі, не живи одними ідеалами — не витримаєш! Хлібні вина, побачиш, як чудово заснеш! Візьми доктором красиву дівчину. Дівчата Кампанії чарівні, не гірше принцес з мармурових палаццо: і ті, і інші ж дочки Єви, в раю їх не відрізниш! Ходімо зі мною! Я буду твоїм ангелом-охоронцем! А прийде час — постарієш, тіло одряхлеет, і в один прекрасний день, коли все навкруги буде веселитися на сонце і радіти, ти будеш валятися, як висохла билинка, якої вже більше не рости! Я не вірю тому, що говорять патери, — ніби за могилою нас чекає інше життя, це прекрасна мрія, дитяча казка, досить втішна, якщо вірити в неї. Але я не вдаюся мріям, а живу дійсністю. Ходімо зі мною! Будь людиною!
І він захопив його з собою; йому вдалося це в дану хвилину: в крові молодого скульптора горів вогонь, в душі стався переворот, пробудилося непереборне бажання порвати з усім старим, звичним, відмовитися від свого колишнього я. Ось чому він і пішов за Анджело.
На одній з околиць Риму перебував улюблений трактирчик художників; влаштований він був в уцілілої частини древніх терм; старі жовто-червоні стіни ховалися за темною, блискучою зеленню лимонних дерев, крізь яку виблискували золотисті великі плоди. Трактир містився під глибоким склепінням, так що нагадував печеру. Усередині перед образом Богоматері горіла лампада; у вогнищі палав вогонь; тут смажили, варили і пекли; в саду під тінню лимонних і лаврових дерев стояло кілька накритих столів.
Друзі зустріли знову прийшли з розпростертими обіймами, і закипіло веселощі. Закусили трошки, добряче випили — це веселить і підбадьорює — і почали співати і грати на гітарах. Зазвучала сальтарелла, і почалися танці. Дві молоді римлянки, натурниці художників, закружляли в танці. Дві чарівні вакханки! Так, вони не були схожі на Психею, не були ніжними, прекрасними трояндами, але свіжими, соковитими, пишними гвоздиками.
Яка спека стояла в цей день! Вона тривала навіть після заходу сонця! Вогонь в крові, вогонь в повітрі, вогонь в поглядах! Повітря відливав золотом і трояндами, здавалося, і вся життя сповнене золота і троянд!
— Ну, нарешті і ти з нами! Віддайся ж течією життя!
— Ніколи ще не відчував я себе таким здоровим та веселим! — сказав молодий художник. — Ти правий, ви всі праві, я був дурнем, мрійником! Людина належить дійсного життя, а не фантазії!
З співом під акомпанемент гітар вийшли молоді люди з трактиру і попрямували по провулках міста; вечір був ясний, зоряний. Обидві розкішні гвоздики, дочки Кампанії, супроводжували їх.
В кімнатці Анджело, заваленій розкиданими всюди ескізами, листками й малюнками, що зображали сцени, повні краси і пристрасті, голоси зазвучали глухіше, але так само весело і пристрасно. По підлозі валялися малюнки, що зображували дочок Кампанії у всіляких видах; малюнки дихали життям і красою, але самі дівчата були ще куди красивіше. Канделябр про шести свічках палало всіма вогнями, і при їх світлі краса дівчат виступала ще яскравіше: з тілесного образу просвічував образ божества.
«Аполлон! Юпітер! Я підношу до вас, на небо! В моєму серці наче розпускається квітка життя!»
Так, він розпустився… збляк і опал, поширюючи одуряющие випаровування. Обличчя зблідло, думки сплуталися… Феєрверк пристрастей погас, і настала темрява.
Він дістався до своєї хати, кинувся на постіль і тоді тільки трохи зібрався з думками. «Тьху! — вирвалося з його уст, з глибини його серця. — Нещасний! Геть! Геть!» І він гірко, глибоко зітхнув.
«Геть! Геть!» — ці слова живої Психеї не переставали лунати в його серці, зриватися з його вуст. Він опустив голову на подушку, думки його сплуталися, і він заснув.
На світанку він прокинувся і почав пригадувати вчорашній. Що таке сталося напередодні? Чи Не уві сні все це було? І її жорстокі слова, і гулянка в трактирі, і вечір, проведений в суспільстві пунцовых гвоздик Кампанії?.. Ні, все це було наяву, було дійсністю, нової для нього дійсністю!
На алеющем небі сяяла яскрава зірка; її промені впали на скульптора і на мармурову Психею. І він затремтів, поглянувши на цей нетлінний образ: йому здавалося, що його нечистий погляд не міг більше дивитися на неї. Він швидко накинув на статую покрив; потім знову хотів було зняти його та розкрити Психею, але немає! Він був не в силах більше дивитися на своє створіння!
Тихий, похмурий, весь поринувши в самого себе, просидів весь цей довгий день, не знаючи, не усвідомлюючи, що діялося навколо, і ніхто не знав, що творилося в ньому самому.
Дні йшли за днями, тижні за тижнями; особливо довго тяглися ночі. Одного разу вранці яскрава зірка побачила, як він, смертельно блідий, тремтячий, немов у лихоманці, схопився з ліжка, підбіг до мармурової статуї, зірвав з неї покрив, подивився на своє творіння довгим, скорботним поглядом і потім, майже знемагаючи під її вагою, стягнув її в сад. Там був глибокий, висохлий колодязь, швидше яма; у неї-то він і опустив свою Психею, закидав її землею, а свіжу могилу прикрив хмизом і кропивою.
«Геть! Геть!» — коротке була надгробна мова.
Зірка бачила все це з рум’яного небосхилу, і проміння її затремтіли в двох великих сльозах, скотилися по блідих щоках молодої людини, хворого на лихоманку — смертельно хворого. Так говорили про нього, коли він лежав у ліжку.
Чернець, брат Ігнатій, з’явився для нього другом і лікарем. Він з’явився до одру хворого зі словами релігійного розради, заговорив про світі, про щастя, даруемых церквою, про гріховність людської, про милосердя Бога і спасіння через Нього.
Слова його були сонячними променями, падавшими на мокру, зорану грунт, і з неї стали підніматися випаровування, перетворювалися у хмари — в уявні образи, що були в той же час і дійсними. З цих повітряних, ковзних в просторі островів молодий чоловік і став дивитися вниз на життя людське; вся вона була обман, розчарування, принаймні для нього! Саме мистецтво було чарівницею, утягує нас у гріх суєтність земного марнославства! Ми брешемо і самим собі, і друзям, і Богу. Змія, що ховається в нас, каже нам: «Вкуси і станеш подібним до Бога!»
Тепер тільки — здавалося йому — він зрозумів самого себе, зрозумів шлях істини і світу. У церкві був світ Божий і ясний світ, у чернечій келії — спокій; там тільки древо людського життя могло зрости для вічності!
Брат Ігнатій зміцнив в ньому ці думки, і він зважився: дитя світла стало слугою церкви, молодий митець відрікся від світу, пішов у монастир.
Як щиро, любовно вітала його братія! Як урочисто було посвячення! Сам Господь, здавалося йому, присутній в церкві, що опромінювали її сонячних променях, у сяйві, який оточував лики святих і хрести. І, стоячи ввечері, на заході сонця, біля відкритого вікна в своїй маленькій келії, він окинув поглядом старий Рим, зруйновані храми, величний, але мертвий Колізей, побачив все це у весняному вбранні квітучих акацій, свіжої зелені плюща, пишних троянд, золотистих апельсинів і розкішних віялових пальм і відчув у своєму серці таку повноту блаженства, який ніколи ще не знав раніше! Відкрита тиха долина Кампанії тікала до блискучим, покритим снігом горах, точно намальованим на небі. Все зливалося, дихало миром і красою, все ніби грезило, розпливалася в мріях, весь світ був мрією!
Так, світ був мрією, а мрія може підкорити людину на год або на два, а потім знову повернутися на деякий час, життя ж у монастирі повинна була тривати роки — багато, довгі роки!
І йому довелося зізнатися, що зсередини людини виходить багато, оскверняющее його! Що це за вогонь палив його часом? Що це був у ньому за джерело зла, яке виривалося назовні, незважаючи на його опір? І він бичував свою плоть, але джерело зла не висихав. Що таке змушувало його розум обвиватися змією навколо його совісті і заповзати разом з нею під плащ Божественної любові? Чий це голос шепотів йому: «Святі адже моляться за нас, Божа Матір теж, а сам Ісус Христос віддав за нас свою плоть і кров!» В силу дитячості або легковажності він віддавався під заступництво Вищої Милості і відчував себе превознесенным над іншими людьми? Як же! Адже він відштовхнув від себе мирську суєту, став сином церкви!
Одного разу, через багато років, він зустрівся з Анджело; той впізнав його.
— Ну ось! — сказав Анджело. — Так це ти! Що ж, щасливий ти тепер? Ти згрішив проти Бога, відкинув Його дар, занапастив свій талант. Прочитай притчу про довірених таланти! Вчитель, який розповів її, приніс у світ істину! Ну, чого ж ти домігся, чого досяг? Не створив ти собі життя дозвільного мрійника? Не створив собі власну релігію, як і всі ченці? А що, якщо все це лише мрія, фантазія, прекрасні вигадки?
— Відійди від мене, сатана! — сказав чернець і відійшов геть від Анджело. — Це сам диявол! Я бачив його сьогодні на власні очі! — прошепотів чернець. — Я простягнув йому один раз палець, а він схопив всю мою руку!.. Ні! — зітхав він потім, — зло в мені самому! У цій людині теж є зло, але він не падає під його тягарем, носить голову високо, щасливий! А я шукаю щастя в утіхах релігії… А що, якщо це і справді лише втіху?.. Що, якщо і це, як все те, від чого я відмовився в світі, лише гарний вигадка, обман, як краса рожевих вечірніх хмар, як блакитна хвилююча даль за горами?! Адже поблизу все виявляється іншим! Про вічність! Ти, як великий, безмежний, безтурботний океан, манишь, кличеш до себе, » наповнюєш нашу душу передчуттями, а дійдеш до тебе і, може бути, зануришся в безодню, исчезнешь, помреш… перестанеш існувати! Обман! Геть! Геть!
Без сліз, заглибитись у самого себе, стояв він на своєму жорсткому ложі, приклонивши коліна, — перед ким? Перед кам’яним розп’яттям, вправлених в стіну? Одна звичка змусила його схилити коліна!
Чим глибше заглядав він у свою душу, тим вона здавалася йому темніше: порожнеча всередині, пустка поза! «Даром занапастив своє життя!» І думки котилися і росли, немов грудка снігу, росли, тиснули, прали його з лиця землі.
«І нікому не смію я відкрити цього черв’яка, гложущего мою душу!
Моя таємниця — мій бранець; випущу я його, — я стану його бранцем!»
І частка божественного духу в ньому продовжувала страждати і боротися.
— Господи, Господи! — молився він у розпачі. — Зглянься надо мною, пішли мені віру!.. Я зарив в землю Твій дар — свій талант! У мене не вистачило сил, Ти не дав їх мені! Безсмертна Психея у моїх грудях… Геть, геть!.. І її зрадять землі, як ту, найкращий проблиск моєму житті!.. Ніколи не вона повстане зі своєї могили!
Зірка сяяла на румяном небі. І вона коли-небудь згасне, зникне, а душі всі будуть жити вічно і сяяти! Тремтливий промінь її впав на білу стіну, але не накреслив на ній нічого про велич Бога, про Його милості і любові, відгомони яких звучать в душі кожного віруючого.
— Ні, Психея тут, в мені, ніколи не помре!.. Жити свідомо?.. Може здійснитися незбагненне?.. Так, так! Незбагненно — моє я! Незбагненний і Ти, Господи! Весь Твій світ незбагненний! Він чудо Твоєї сили, пишноти і… кохання!..
Очі його засяяли і погасли навіки. Звуки дзвону проводили його в могилу. Він був заритий у землю, привезену з Єрусалима і змішану з прахом благочестивих померлих.
По закінченні декількох років остов вийняли, як і остови всіх померлих до нього ченців, закутали його в темну рясу, наділи на руку чотки і поставили його в нішу, складену з людських кісток, знайдених на монастирському кладовищі. Туди світило сонце, доносився пахучий дим ладану, звуки молитов.
Минуло багато років.
Кістки скелетів розсипалися; черепа зібрали і склали в ряди, так що вони утворили цілу огорожу навколо церкви. У числі інших лежав тут під пекучими променями сонця і череп скульптора; багато, багато було їх тут, але ніхто не знав, кому вони належали, не знали його імені. І ось одного разу при світлі сонця в очних западинах черепа майнуло щось живе. Що це було? У порожній череп пробралася строката ящірка і шмыгала взад і вперед через відкриті очні западини. Отже, в голові знову було життя, в тій самій голові, де колись бродили великі думки, сяяли мрії, любов до мистецтва, до всього прекрасного, звідки пекучі сльози котилися, де жила надія на безсмертя! Ящірка вистрибнула і пропала; череп зітлів; став прахом у поросі.
Пройшли століття. Яскрава зірка світила, як і раніше, така ж світла, велика, якою була тисячоліття; небо відливало пурпуром, ніжним, як пурпур троянди, червоним, як кров.
Там, де колись проходила вузенька вулиця, на якій знаходилися руїни храму, була тепер площа, а на ній височів жіночий монастир. В саду рили могилу; померла молода черниця, і в цей ранок її хотіли поховати. Раптом заступ наткнувся на камінь, сверкавший сліпучою білизною. Показався білий мармур, він округлився в плече, потім оголилася і вся рука. Стали діяти заступом обережніше, і з землі показалася жіноча голова, потім крила метелика… З могили, куди хотіли закопати тіло молодої черниці, витягли при рожевому світлі ранкової зорі дивну статую Психеї, изваянную з білого мармуру. «Як вона чарівна! Яка довершеність! Пам’ятник мистецтва кращих часів! — говорили люди. — Хто створив її?» Ніхто не знав цього, ніхто, крім сяючою тисячоліття ранкової зірки. Вона одна знала земне життя творця Психеї, його випробування, його віру в людську слабкість. Бренная оболонка його перестала жити, розпалася в прах, як і повинно бути, але результат його прагнень, втілення таившейся в ньому іскри Божої — Психея залишилася!.. І вона ніколи не помре, вона переживе саму пам’ять про свого творця, буде служити тут на землі відблиском його безсмертної душі! І ось її знайшли, оцінили і полюбили! Ясна вранішня зірка, що горіла на румяном небі, обливала своїм тремтливим світлом Психею і висвітлювала посміхалися блаженно уста і очі глядачів, созерцавших в німому захваті душу, изваянную з мармуру.
Все земне зотліває, розсипається в прах, забувається; пам’ятає про нього лише зірка, свідок нескінченних часів; все ж небесне саме сяє і живе в пам’яті. Але і ця пам’ять може згаснути, тоді як Психея живе вічно!
