Хороші вчинки, добрі справи, улюблені колись люди можуть бути приховані в серце, але не зовсім забуті – про це розкажуть три історії, які об’єднала казка «Приховано – не забуте» Андерсена. У першій історії показано властивість людського серця пам’ятати добрі справи. Завдяки йому жінку, посаджену на ланцюг розбійниками, врятує їх слуга. Коли-то вона допомогла полегшити страждання батька. Друга історія розповідає про багату власниці замку, не гнушавшейся дарувати добро бідним людям. Її вчинки були приховані від сторонніх, але не забуті для Бога…

Текст казки

Стояв старий замок, оточений тинистыми ровами; вів до нього підйомний міст, який частіше бував піднято, ніж опущений, — не кожен гість приємний! У стінах під дахом були бійниці; з них стріляли, лили окріп і навіть розтоплений свинець на голови ворогів, якщо ті підступали надто близько. Стелі в замкових покоях були високі, і добре, що так принаймні було куди діватися диму, який виходив з каміна, де шипіли величезні сирі корчі. По стінах висіли портрети закутих у лати чоловіків і гордих жінок у сукнях з важкої матерії. Самої ж стрункою, величної з них була сама нинішня владетельница замку — Метта Могенс.

Раз увечері на замок напали розбійники, вбили трьох слуг і ланцюгову собаку, а замість неї посадили на ланцюг пані. Самі ж розсілися в залі та почали бражничать, попиваючи добре вино і пиво з льохів замку.

І ось пані Метта сиділа на ланцюгу і навіть гавкати не могла. Раптом з’явився слуга розбійників; він підкрався до неї потихеньку, щоб не помітили розбишаки, — вони б убили його.

— Пані Метта Могенс! — сказав він. — Чи пам’ятаєш ти, як твій чоловік посадив на кобилку мого батька? Ти просила за нього, але прохання не допомогли, він повинен був сидіти, поки не искалечится; тоді ти підкралася до нього, як я тепер до тебе, і сама підклала йому камінчик, спершу під одну, потім під іншу ногу, щоб дати йому відпочити. Ніхто не помітив цього, чи всі зробили вигляд, що не помітили, — ти була адже молодий доброї пані їх! Ось що розповідав мені мій отець, і я приховав це в моєму серці, приховав, але не забув! Тепер я звільню тебе, пані Метта Могенс.

Вони вивели зі стайні коней і помчали в дощ і вітер геть від замку, за допомогою.

— Ти щедро платиш за мою маленьку послугу старому! — сказала Метта Могенс.

— Приховано — не забуте! — повторив слуга. Розбійників повісили.

Стояв старий замок; стоїть він і досі, але володіє ним не Метта Могенс, а інший дворянський рід.

Було це вже у наш час. Позолочені шпилі веж сяяли на сонці, маленькі лісові острівці виглядали з води немов букети, а навколо них плавали білі лебеді. В саду цвіли троянди, але сама владетельница замку була свіжа, прекрасніше пелюстки троянди. Вона вся сяяла від радості, від свідомості зробленого їй доброї справи. Добрі справи її не кричать про себе світлу, але знаходять собі притулок в серцях людей; там вони приховані, але не забуті.

Ось вона йде з замку до самотньої халупці в полі. В ній живе бідна параличная дівчина. Єдине віконечко її комірчини була звернена на північ, і сонце не заглядало до неї ніколи. Вона бачила у вікно тільки краєчок поля, обмеженого високим насипом. Але сьогодні в кімнатці сяє сонечко, тепле Господнє сонечко! Воно світить з півдня в нове віконце, прорубаний у перш глухій стіні.

Параличная сидить і гріється на сонечку, милується лісом та берегом морським; світло раптом так розширився для неї, придбав нову красу, і все це — по одному покликом ласкавою владетельницы замку.

— Мені нічого не варто зробити це маленьке добре діло! — каже вона. — А воно доставило мені таку величезну, нескінченну радість!

Ось чому вона і продовжує творити добро, думати про всіх, хто потребує співчуття і в бідних хатах, і в багатих будинках — і там знаходяться такі. Добрі справи її залишаються прихованими, але не забутими Богом.

У великому, галасливому місті стояв старий будинок. У ньому було багато кімнат і зал, але ми туди не підемо, а залишимося в кухні. Тут теж світло, затишно, чисто і мило. Мідний посуд так і блищить, стіл чисто выскоблен, балія теж. Все це справа рук служниці; вона одна служниця в домі і все-таки знаходить ще час, забравшись по дому, одягнутися, немов збирається до церкви. На голові у неї чепчик з чорним бантиком; це означає траур, скорбота. Але в неї немає нікого, кому б їй журитися, — ні батька, ні матері, ні родичів, ні милого; вона бідна, самотня дівчина. Коли-то, втім, у неї був наречений, такий же бідняк, як і вона сама; вони палко любили один одного, але ось одного разу він сказав їй:

— У нас із тобою немає нічого! А багата вдова-погребщица давно нашіптує мені ласкаві слова. Вона хоче мені добра! Але моє серце повно тобою! Що ти присоветуешь мені?

— Роби так, як, по-твоєму, буде для тебе краще! — сказала вона. — Будь добрий і ласкавий з нею, але пам’ятай, що раз ми розлучимося — більше вже не побачимося!

Минуло кілька років, і ось вона зустріла на вулиці свого колишнього нареченого. Він виглядав так погано, що вона не могла пройти повз нього, не запитавши:

— Що з тобою? Як тобі живеться?

— Добре і заможно! — відповів він. — Дружина моя добра, славна жінка, але в моєму серці ти одна. Я отстрадал своє, скоро кінець! Ми побачимося тепер тільки на тому світі!

Пройшов тиждень, і сьогодні вранці в газеті з’явилося повідомлення про його смерть; ось чому у дівчини чорний бантик на чепчику. Наречений її помер, «втрачений для дружини і трьох пасинків» — як сказано в повідомленні. Звучить-то воно якось фальшиво, але самий дзвін з чистого металу.

Чорний бантик говорить про горе; обличчя дівчини говорить про нього ще сильніше. В серце її він прихований і ніколи не буде забутий!

Ось і всі три історії, три листки, які виросли на одному стеблі. Хочеш ще таких трилисників? Їх багато зберігається в пам’ятній книжці серця.

Багато там приховано, але не забуте!