Казка Ганса Християна Андерсена «Обривок перлової нитки» висвітлює здібності людської пам’яті зберігати найприємніші спогади людини і місця, що їх подарували, на все життя. Вони як дорогоцінні перлини, нанизані на нитки наших шляхів. Не важливо, куди пролягає дорога, і яким чином вона долається. Важливо знову побачити в дорозі «перлини» своєї пам’яті, пов’язані з тим чи іншим прекрасним подією, подією в житті.

Не дарма в казці обривок залізниці від Копенгагена до Корсера названий перловою ниткою…

Текст казки

Залізниця проведена у нас в Данії поки тільки від Копенгагена до Корсера (тобто в 1859 р. — Приміт. перекл. ); дорога ця — справжній шматок перлової нитки, яких в Європі безліч. Драгоценнейшими перлинами, нанизаними на них, є: Париж, Лондон, Відень, Неаполь!.. Багато вкажуть, втім, не на ці великі міста, а на який-небудь незначне містечко, де народилися і де живуть милі їх серцю; в очах інших жемчужиною самотній двір, маленький будиночок, що поселився в зелені; мить — і він промайнув перед очима мандрівника, дивиться з вікна вагона.

Багато перлин нанизана на нитку, що пролягла від Копенгагена до Корсера? Можна вказати на шість, на які рідко хто не зверне уваги; старі пісні і поезія надали цим перлинам такий блиск, що вони вічно сяють в нашій пам’яті.

Ось поблизу пагорба, де височіє палац Фредеріка IV, де стоїть батьківська хата Эленшлегера, блищить на лісовій галявині в Сендермаркене одна з цих перлин; прозвали її «Хатиною Філемона й Бавкиды», тобто хатиною люблячої подружжя. Тут жив колись Рабек (Датський письменник, критик і автор чутливих і популярних застільних пісень, колишній з дружиною своєю Каммой душею і центром літературних гуртків Данії. — Приміт. перекл. ) зі своєю дружиною Каммой. Під гостинною покрівлею збиралися протягом півстоліття представники розумових сфер галасливої столиці Копенгагена; в ті часи тут був притулок розуму, а тепер!.. Але не кажіть: «як мінливі часи!» Тут і тепер «притулок розуму», теплиця для хворих рослин! Бутони, що не в силах розпуститися, все-таки приховують в собі паростки, пелюстки і насіння. Сонце розуму світить у цей мирний притулок, оживляє рослини, пробуджує до життя зародки. Враження навколишнього світу, які сприймаються темною душею, відображаються в очах. «Притулок недоумкуватих», споруджений людинолюбством, — священне місце, теплиця для хворих рослин, які повинні бути колись пересаджені і розквітнути в саду Божому. Недоумкуваті зібрані нині тут, де колись зустрічалися гіганти розуму, зустрічалися, обмінювалися думками і підносилися душею туди, туди!.. Туди ж прагне душевний полум’я з «Хатини Філемона й Бавкиды» і понині.

Місто, де почиют королі, де дзюрчить джерело Роара, старий Роскільде лежить перед нами! Стрункі, гострі вежі собору піднімаються над маленьким містечком і відображаються в Исефиорде. Відшукаємо ж тут одну могилу — блискучу перлину. Це не буде могила могутньої королеви Маргарити Объединительницы, ні, ми відшукаємо на цвинтарі, мимо білих стін якого мчить поїзд, скромну надгробну плиту; під нею спочине цар органістів, обновитель данської романсу. Завдяки йому старі перекази звучать для нас рідними, близькими серцю мелодіями, ми відчуваємо, де «котяться прозорі хвилі», де «жив-був в Лейре король!» (Перші строфи двох улюблених датських пісень, покладених на музику композитором Вейзе. — Приміт. перекл. ). Роскільде, місто, де почиют королі, твоєї перлиною є скромна могила; на плиті, що покриває її, висічені ліра і ім’я: Вейзе.

Тепер ми біля містечка Сигерстед поблизу міста Рингстеда; річка обміліла, і жовта жито росте там, де чіплялася колись човен Гагбарта до терему Сігне. Хто не знає сказання про Гагбарте, що висів на дубі, і про Сігне, що згоріла у теремі, про їх полум’яної любові?..

«Дивний Соре, у вінку з лісів!» Монастирськи-тихе містечко визирає з-за оброслих мохом дерев. Юнацьким поглядом дивиться він з вікон Академії на озеро, на світову дорогу і прислухається до пыхтению паровоза, що пролітає через ліс. Соре, перлина поезії, зберігає прах Гольберга! Немов могутній білий лебідь спочиває над найглибшим озером в частіше лісу «Палац науки», а поблизу його погляд наш відшукує блискучий, як біленький польовий квіточку, скромний будиночок. Звідти розносяться по всій країні благочестиві псалми; що лунають звідти речі прислухається навіть селянин і дізнається з нього про давно минулі часи і долі Данії. Зелений ліс та спів птахів, Соре і Ингеманн (Один з найпопулярніших датських поетів і романістів. — Приміт. перекл. ) — однаково нероздільні поняття.

Тепер у місто Слагельсі! Яка перлина блищить тут? Зник Антворсковский монастир, зникли розкішні палацові покої, навіть покинутий, самотній флігель. Зберігся лише один пам’ятник старовини — його подновляли не раз — дерев’яний хрест на пагорбі, де, за переказами, пробудився перенесений сюди з Єрусалима в одну ніч священик св. Андерс.

Корсер! Тут ти народився, Кнуд Зеландский дядечко (Псевдонім Баггесена (див. приміт. Том I, стор 318). — Приміт. перекл. ), майстер слова, віртуоз дотепності! Про місце, де знаходився твій отчий дім, свідчать нині одні якісь старі вали. На заході сонця від них падає тінь якраз на те місце, де він стояв. З цих валів дивився ти, коли був дитиною», і оспівував у безсмертних віршах «місяць, що ковзає над островом», як оспівав згодом і гори Швейцарії! Так, тут жив ти, виходив світовий лабіринт і знайшов, що

Ніде, ніде так яскраво не червоніють троянди,

Ніде не знайдемо дрібніше ми шипів,

Ніде нас не заколисують так солодко мрії,

Там, де наш рідний, наш отчий дах!

Співак дотепності! Ми сплетемо тобі вінок з дикого ясминника, кинемо його в море, і хвилі віднесуть його в Кільський затоку, на березі якого покоїться твій прах. Вінок принесе тобі привіт від молодого покоління, уклін від рідного міста Корсера, де обривається перлова нитка.

— Так це і справді обривок перлової нитки! — сказала бабуся, вислухавши те, що ми їй прочитали. — Дорога від Копенгагена до Корсера, по-моєму, справжня перлова нитка; так я стала дивитися на неї ще сорок з лишком років тому. Тоді залізниць у нас ще не водилося, і доводилося їхати дні, тоді як тепер потрібні тільки годинник. Було це в тисяча вісімсот п’ятнадцятому році, мені тоді йшов двадцять другий рік — славний вік! Втім, і шістдесят років — славний, благословенний вік! В ті часи поїздка в Копенгаген, місто міст, як ми його називали, була рідкісним подією, не те що тепер. Мої батьки зібралися повторити таку поїздку тільки через двадцять років і вирішили і мене взяти з собою; про поїздку цієї ми тлумачили багато років, і, нарешті, вона повинна була відбутися. Мені здавалося, що тепер для мене почнеться нове життя, так воно і вийшло.

Пішло шиття, упаковка; коли ж настав час від’їзду, скільки добрих друзів понашло до нас побажати щасливої путі! Нам належало адже велика подорож! Вранці ми виїхали з Одензе у власному старомодному возке; з вікон висовувались і кланялися знайомі; поклони і побажання проводжали нас по всій вулиці, поки ми не виїхали з воріт св. Юргена. Погода стояла чудова, птахи співали, все було так добре, що забувалося, яка належить нам довга, виснажлива дорога до Нюборга; до вечора, однак, ми благополучно дісталися до нього. Пошта приходила туди тільки вночі, а раніше не відправлявся і корабель, на який ми сіли. Перед нами лежала величезна водяна рівнина — оком не зміряти! Ми полягали на ліжках, не роздягаючись, і заснули. Вранці я прокинулася і вийшла на палубу — не було видно ні зги, нас оточував густий туман. Я почула крик півнів і відчула, що сходить сонце; задзвонили дзвони; де ж ми були? Туман розсіявся, і я побачила, що ми лежимо собі прямісінько проти… Нюборга. Вдень, нарешті, подув вітер, але якраз назустріч нам. Ми лавірували, лавірували, та годинах десь до дванадцятої ночі дісталися-таки до Корсера. Таким чином, ми в двадцять дві години зробили чотири милі.

То-то приємно було вийти на берег!.. Але в місті панувала темрява; ліхтарі горіли препогано, все здавалося мені тут таким чужим, диким, адже я жодного разу ще не бувала ні в якому іншому місті, крім свого рідного Одензе. «Ось тут народився Баггесен! — сказав мені батько. — Тут же жив і Біркнер!» (Автор знаменитої свого часу статті про свободу друку (1797 р.). — Приміт. перекл. )

І старе місто з маленькими будинками відразу здався мені якось світліше і більше. До того ж ми так раділи, що у нас, нарешті, під ногами твердий грунт. Але заснути в цю ніч я так і не могла від напливу маси нових вражень. І подумати, що ми виїхали з дому всього третього дня! На наступний ранок довелося піднятися рано: нам випала жахлива дорога по горбах, по вибоїнах до самого Слагельсі, та й за ним, говорили нам, піде не краще, а нам хотілося вчасно прибути в готель «Раку», щоб встигнути в той же день побувати в Соре і відвідати «Мельникова Еміля», як ми його звали. Це і був ваш дідусь, мій покійний чоловік, священик. Тоді він був студентом академії в Соре і щойно здав свій другий іспит.

Після полудня ми прибули в готель; в ті часи це була найкраща готель на всьому шляху. Околиці її були тоді дивовижно мальовничі, та ви, звичайно, скажете, що вони і тепер не гірше. Розторопна господиня, пані Пламбек, тримала свій заклад в бездоганній чистоті і порядку. На стіні в рамці за склом, висіло лист Баггесена до неї — на нього варто поглянути! В моїх очах це була така пам’ятка!.. Потім ми пішли в Соре і розшукали Еміля. Ось-то зрадів він нам, а ми йому! Він був милий, уважний до нас! Разом пішли ми до церкви, де знаходиться могила Абсалона і гробниця Гольберга, оглядали старовинні написи на стінах, зроблені ченцями, переправлялися через озеро на «Парнас», словом, провели чудовий вечір, який тільки запам’ятаю! І мені, право, здавалося, що якщо де-небудь на світі можна писати вірші, так це саме в Соре, серед його мирної, чудової природи. При світлі місяця ми пройшлися по «алеї філософів», як називають чарівну окрему доріжку вздовж озера і болота, ведучу на проїжджу дорогу до готелю. Еміль залишився у нас вечеряти; батько й мати мої знайшли, що він став таким розумним і погарнішав. Він пообіцяв нам через п’ять днів приїхати в Копенгаген до рідних і відвідати нас — через п’ять днів наступала адже Трійця. Години, проведені нами в Соре і в готелі «Раку», належать до найпрекраснішим перлинам моєму житті.

На інший ранок ми виїхали дуже рано — нас чекала довга дорога, а ми повинні були прибути в Роскільде завидна, щоб встигнути оглянути церкву; ввечері ж батько хотів провідати старого шкільного товариша. Так все і вийшло; ніч ми провели в Роскільде, вранці виїхали і, нарешті, тільки близько полудня — тут пішла сама жахлива, побита дорога — дісталися до Копенгагена. Отже, ми майже три дні добиралися від Корсера до Копенгагена, а тепер вам треба на це всього три години. Перлини не стали від того прекрасніше, це неможливо, але тепер вони нанизані на нову дивовижну нитка!

Ми пробули в Копенгагені три тижні; Еміль майже не розлучався з нами і потім проводив нас назад до Корсера; там ми побралися і розійшлися! Тепер ви розумієте, чому я називаю дорогу від Копенгагена до Корсера уривком перлової нитки.

Пізніше, коли Еміль отримав парафію в Ассенсе, ми одружилися. Часто згадували ми поїздку в Копенгаген і збиралися повторити її, але тут з’явилася спочатку ваша мати, потім інші її брати і сестри, клопоту і турбот прибуло, а тут ваш дідусь отримав підвищення і став пробстом (Священицький сан, відповідний протоиерейскому. — Приміт. перекл. ), справи йшли добре, в родині у нас була тиша й гладь, да Божа благодать, але в Копенгаген ми так і не потрапили. Жодного разу я більше не побувала там, хоч ми і часто думали і говорили про поїздку. Тепер же я постаріла, не годжуся їздити по залізницях. Але радіти їм радію. Чистий благодать! Тепер ви можете швидше приїжджати до мене! Тепер Одензе не далі від Копенгагена, ніж у дні моєї молодості було від Нюборга! Ви можете тепер злітати в Італії у стільки ж часу, скільки ми вжили тоді на поїздку в Копенгаген, ось що!.. Але я все-таки не рухався з місця — нехай їздять інші до мене! Нічого вам сміятися над тим, що я така сидня! Мені належить інше подорож, куди більш далеке і швидке. Коли Господь Бог покличе мене, я піду до дідуся, а коли ви зробите ваше земне справа, порадієте вдосталь на цей чудовий світ, я знаю, що ви прийдете до нас, і ми поговоримо тоді про нашого земного життя. І повірте, діти, я й тоді скажу, як тепер: «Дорога від Копенгагена до Корсера — справжня перлова нитка!»