Іноді і баран в справу годиться, якщо керує його діями хтось розумний, вчить казка «Налякані ведмідь та вовки». Кіт-плутишка, дізнавшись, що господар хоче його вбити, втік з дому та й барана з собою покликав. В дорозі вони знайшли голову вовка і прихопили її з собою – може, згодиться. Прийшли до багаття, а біля нього сидять дванадцять вовків. Кіт запитує у барана, ніж будуть вечеряти, а той відповідає, що у них є дванадцять вовчих голів. Вовки почули такі розмови, злякалися, і їх не з’їли. Втекти вирішили. Але потім їжі наварили, чотири корови у справу пустивши, та разом з ведмедем і лисицею запросили гостей на обід…

Текст казки

У деякому царстві, у деякій державі жив-був мужик, у нього були цап та баран. Полінувався мужик накосити сіна; прийшла зима, нічого їсти козла і барана, стали вони на весь двір ревіти, а мужик схопив батіг і ну бити їх. Ось козел і сказав барана: «Давай, брат, підемо в ліс; знайдемо стіг сіна і станемо жити».— «Підемо, брат Кузьма Микитич! Гірше не буде».

Козел стягнув у господаря рушницю, а баран куль, і пішли вдвох; йдуть шляхом-дорогою, і знайшли стару вовчу голову. «Брат баран! — сказав тут козел.— Візьми цю голову і поклади в куль».— «На чорта вона нам? І так важко йти!» «Візьми! Прийдемо на місце, зваримо собі

холодець». Баран підняв вовчу голову, поклав у куль і поніс. Йшли вони, йшли і нарешті прийшли в ліс. «Я зовсім іззяб»,— сказав баран. А козел побачив, що в стороні вогонь світиться, і каже: «Он десь вогонь горить; підемо туди!» Пішли на вогонь і прямісінько-таки натрапили на вовків; сидять довкола вогню та гріються.

Баран напугался, ледве душа в тілі тримається. А цап каже йому: «Не бійся, баран!» — а сам підійшов до вовків: «Здорово, хлопці!» — «Здрастуй, Козьма Микитич!» От, думають вовки, славна буде пожива: козел та баран самі прийшли, самі просяться в рот. Тільки козел собі на умі. «Ну-ка, брат баран! Давай, каже, сюди вовчу голову; зваримо так зробимо холодець. Та дивись вибирай, щоб був старий вовк!» Баран вийняв із куля вовчу голову і несе козлу. «Не та! — каже цап.— Там, в кулю, є інша голова, з самого старого вовка,— ту і притащи».

Баран став копатися в своєму куле, копався, копався і несе знову ту ж голову. «Ах ти дурень,— закричав козел і ногами затопал,— не та!.. Подивися, на самому исподе лежить». Баран знову порпався, копався і несе ту ж саму голову. «Ну, ось тепер так! — сказав козел.— Цю саму голову мені і треба». А вовки поглядають так розмірковують: «Бач скільки забив нашої братії! Одних голів цілий куль».— «Чи немає у вас, братці,— запитує козел,— в чому нам вечерю виготовити!» Тут вовки зірвалися і побігли хто за дровами, хто за водою, хто за посудою, а у самих на думці — як би піти подобру-здорові.

Біжать, а назустріч їм ведмідь. «Куди ви, сірі вовки?» — «Ах, Михайло Іванович! Ти не знаєш нашого горя: прийшли до нас цап та баран, принесли з собою цілий лантух вовчих голів, хочуть холодець варити; ми боялись, щоб вони до нас не добралися, і втекли».— «Ах ви дурачье! — сказав ведмідь.— Цап та баран самі до вас прийшли, тільки бери та їж; а ви боялись! Ходімо-но зі мною».— «Підемо!»

Цап та баран побачили, що вовки тому йдуть, заметушилися, забігали. Козел виліз на дерево, зміг і сів, а баран ліз, ліз, ніяк не може високо піднятися, вхопився дехто-як за сук передніми ногами і повис на ньому. Ось прийшов і ведмідь з вовками, дивиться: куди поділися козел та баран? Ніде не видно. «Ну, братці,— сказав ведмідь вовкам,— збирати жолудів, буду ворожити: куди запропастився цап з бараном?» Вовки набрали жолудів; а ведмідь сів під дерево, став викидати жолудями і ворожити, як баби на бобах ворожать.

Баран каже козлу: «Ах, козел, упаду; сечі немає — ногам боляче!» — «Тримайся,— відповідає козел,— а то ні за гріш пропадемо; вони заедят нас!» Баран скакав, скакав, так як впаде додолу! Козел бачить біду неминучую, вистрілив в ту ж хвилину з рушниці і закричав на всю горлянку: «Хапай ворожку, тримай його!» Ведмідь злякався, як кинеться бігти без оглядки, а вовки за ним. Так все і розбіглися. Тоді козел зліз з дерева і не захотів залишатися в лісі. Вернувся він разом з бараном додому, і стали собі жити-поживати та лиха переповнена.