Захоплююча історія про пригоди сироти – казка «На дюнах» Р. Х. Андерсена. Історія починається в далекій Іспанії, де жили щасливі подружжя, які очікують народження дитини. Відправившись в подорож, сім’я зазнала корабельної аварії. Жінка перед смертю встигла народити сина. Дитину усиновила бідна данська сім’я, назвавши Юргеном. Хлопчику судилося стати простим рибалкою, проте іспанська кров тягне його до мандрівок. Юрген якийсь час пропрацював юнгою і навіть побував на своїй батьківщині. Йому довелося просидіти рік у в’язниці за безпідставним звинуваченням у вбивстві. Після звільнення головного героя взяв до себе добрий купець…

Текст казки

Розповідь піде про ютландских дюнах, але починається він не там, далеко, далеко на півдні, в Іспанії: море адже з’єднує всі країни, перенесися ж думкою в Іспанію! Як там тепло, як чудово! Серед темних лаврових дерев миготять пурпурові гранатні квіти; прохолодний вітерець віє з гір на апельсинные сади та чудові мавританські галереї, з золоченими куполами і розписними стінами. По вулицях рухаються процесії дітей, зі свічками та прапорами в руках, а вгорі над вулицями міста розкинулося ясне, чисте небо, засіяне сяючими зірками! Ллються звуки пісень, клацають кастаньєти, юнаки і дівчата кружляють у танці під покровом квітучих акацій; жебрак сидить на сходах мармурових сходів, втамовує спрагу соковитим кавуном і потім знову занурюється у звичну дрімоту, солодкий сон! Та й все тут схоже на якийсь чудовий сон! Все вабить до солодкої ліні, до дивних мрій! Таким мрій наяву вдавалася і юна наречена подружжя, осыпанная усіма земними благами; все було їй дано: і здоров’я, і щастя, і багатство, і почесне становище в суспільстві.

— Щасливіше нас нікого і бути не може! — щиро говорили вони; і все ж їм належало піднятися по сходах людського благополуччя ще на один щабель, якщо б Бог дарував їм очікуване дитя, сина, живе фізичне і духовне зображення їх самих.

Щасливе дитя! Його б зустріли загальне тріумфування, самий ніжний догляд та любов, все благополуччя, яке тільки можуть дати людині багатство і знатна рідня.

Вічним святом була для них життя.

— Життя — милосердний дар любові, майже надто великий, неосяжний! — сказала дружина. — І уявити собі, що ця повнота блаженства повинна зрости ще там, за межами земного життя, зрости до нескінченності!.. Право, я навіть не в силах впоратися з цією думкою, до того вона неосяжна!

— Так вона і надто самовпевнена! — відповів чоловік. — Ну, не самовпевнено, в сутності, уявляти, що нас чекає вічне життя… як богів? Стати подібними богам — адже цю думку вселив людям змій, батько брехні!

— Але ж ти не сумніваєшся в майбутньому житті? — запитала молода дружина, і немов темна хмарка ковзнуло вперше за безхмарного обрію їх думок.

— Релігія обіцяє нам її, священики підтверджують цю обіцянку! — сказав молодий чоловік. — Але саме тепер, почуваючи себе на вершині блаженства, я усвідомлюю, наскільки гордовито, самовпевнено з нашого боку вимагати після цього життя ще інший, вимагати продовження нашого блаженства! Хіба не дано нам вже тут, в цьому житті, так багато, що ми не тільки можемо, але і повинні цілком задовольнитися їй!

— Так, нам дано багато, — заперечила дружина, — але для скількох тисяч людей земне життя — суцільне випробування; скільки людей від самого народження бувають приречені на бідність, приниження, хвороби і нещастя! Ні, якби за цим життям не чекала людей інша, земні блага були б розподілені дуже нерівно, і Бог не був би Суддею Всеправедным!

— І в жебрака волоцюги є свої радості, по-своєму не поступаються радощів короля, володаря пишного палацу! — відповів молодий чоловік. — Та хіба не відчуває, по-твоєму, тяжкості своєї земної долі робочий худобу, якого б’ють, морять голодом й роботою? Значить, і тварина може вимагати собі загробне життя, вважати несправедливістю своє низьке положення в ряду інших створінь.

— «В домі Отця Мого Небесного є багато обителей», — сказав Христос! — заперечила молода жінка. — Царство небесне безмежно, як і любов Божа! Тварини теж Його творіння, і, по-моєму, жодна жива істота не загине, але досягне тієї ступені блаженства, на яку тільки здатне піднятися!

— Ну, а з мене досить і цього життя! — сказав чоловік і обійняв свою красуню дружину. Дим його сигаретки нісся з відкритого балкона в прохолодне повітря, напоєне ароматом апельсинних квітів і гвоздики; з вулиці долинали звуки пісень і клацання кастаньєт; над головами їх сяяли зірки, а в очі чоловікові дивилися ніжні очі, сяючі вогнем нескінченної любові, очі його дружини.

— Так одна така хвилина коштує того, щоб людина народилася, пережив її і — зник! — продовжував він, посміхаючись; молода жінка ласкаво погрозила йому пальчиком, і темна хмарка пронеслося — вони були занадто щасливі!

Обставини складалися для них так сприятливо, що життя обіцяло їм попереду ще більші блага. Правда, їх чекала зміна, але лише місця, а не щасливого способу життя. Король призначив молодого людини посланником при Імператорському Російському Дворі походження та освіта робили його цілком гідним такого почесного призначення.

Молодий чоловік і сам мав стан, так і молода дружина принесла йому не менше; вона була дочкою багатого, шановного комерсанта. Один з найбільших і найкращих кораблів останнього як раз повинен був цього року йти у Стокгольм; на ньому-то і вирішили відправити дорогих дітей, дочку і зятя, в Петербург. Корабель був разубран з королівською розкішшю, всюди м’які килими, шовк і оксамит…

В одній старовинній, всім нам, данцям, відомої пісні «про англійською королевиче» говориться, як королевич цей відпливає на багато разубранном кораблі, з якорями з чистого золота і шовковими снастями. Ось про це-то кораблі і згадувалося, дивлячись на іспанський корабель: та ж розкіш: ті ж думки при відплиття:

О, дай же нам. Боже, щасливо повернутися!

Подув сильний попутний вітер, хвилина прощання було коротке. Через кілька тижнів корабель повинен був досягти кінцевої мети подорожі. Але коли він був уже далеко від землі, вітер улігся, сяюча рівна поверхня моря, здавалося, застигла; вода блищала, зірки сяяли, а в багатій каюті немов свято йшов.

Під кінець, однак, всі стали бажати доброго попутного вітру, але він і не думав бути, якщо ж часом і дув вітер, то не попутний, а зустрічний. Тижні минали за тижнями, минуло цілих два місяці, поки дочекалися сприятливого вітру з південно-заходу. Корабель знаходився в цей час між Шотландією і Ютландией; вітер напнув вітрила і корабель зазнав — зовсім, як у старовинній пісні про «англійською королевиче»:

І вітер подув, небеса потемніли;

Куди сховатися? Де берег, де порт?

Свій якір на дно золотий опустили,

Але до Данії злісний їх вітер несе.

З тих пір пройшло багато років. В ті часи на троні Данії сидів юний король Християн VII; багато подій відбулося за цей час, багато що змінилося, змінилося. Озера і болота стали соковитими луками, степу — обробленими полями, а на західному узбережжі Ютландії, під захистом стін селянських хатинок, зросли яблука і троянди. Але їх доводиться відшукувати очима: так вправно вони ховаються від різкого західного вітру. І все ж тут, на цьому березі, легко перенестися думкою навіть у часи ще більш віддалені, ніж царювання Крістіана VII: в Ютландії і тепер, як у старовину, стелиться неозорий бура степ, батьківщина міражів, усіяна могильними курганами, порізана перехресними, кочковатыми піщаними дорогами. На заході ж, де великі річки впадають в затоки, як і раніше розляглися луги і болота, захищені з боку моря високими дюнами. Зубчасті вершини дюн тягнуться по березі, немов гірський ланцюг, що переривалася в інших місцях глинистими укосами; море роки за роками відкушує від них шматок за шматком, так що виступи і пагорби, зрештою, руйнуються, точно від землетрусу. Така була Ютландія і в ті часи, коли щаслива пара пливла на багатому кораблі.

Вересень був на виході; погода стояла сонячна; неділя; звуки дзвонів наздоганяли один одного, разносясь вздовж берега Ниссумфиорда. Самі церкви нагадували обтесані кам’яні брили — кожна була висічена в уламку скелі. Море перекочувало через них свої хвилі, а вони собі стояли так стояли. Більшість з них було без дзвіниць; дзвони, укріплені між двома стовпами, висіли під відкритим небом.

Служба в церкві скінчилася, і народ висипав на кладовище, на якому і тоді, як тепер, не було ні деревця, ні кущика, ні квітки, ні навіть вінки на могилах. Тільки невеликі пагорби вказували місця, де покоїлися покійні; все кладовище поросло гострою, жорсткою травою; вітер так і шарпав її. Подекуди на могилах траплялися і пам’ятники, тобто напівзогнилі уламки колод, обтесані у вигляді труни. Уламки ці доставляв прибережний ліс — дике море. В морі ростуть для берегового жителя і готові балки і дошки, і дерева; доставляє ж їх на берег прибій. Але вітер і морський туман скоро змушують їх згнити.

Такий уламок лежав і на дитячій могилі, до якої попрямувала одна з жінок, що вийшли з церкви.

Вона стояла мовчки, спрямувавши погляд на полуистлевший дерев’яний уламок. Трохи згодом до неї приєднався її чоловік. Вони не обмінялися жодним словом, він взяв її за руку, і вони пішли по бурої степи і болота до дюн. Довго йшли вони мовчки, нарешті чоловік промовив:

— Гарна була сьогодні проповідь! Не будь у нас Панове, у нас не було б нічого!

— Так, — відповіла дружина, — Він посилає нам радості, Він же посилає і горе! І Він правий завжди… А сьогодні нашу хлопчині виповнилося п’ять років, чи він живий.

— Право, дарма ти так горюешь! — сказав чоловік. — Він щасливо відкараскався і знаходиться тепер там, куди нам треба проситися у Бога.

Більше вони не говорили і попрямували до будинку. Раптом над однією з дюн, на якій пісок не був укріплений ніякої рослинністю, піднявся ніби стовп диму: сильний вихор взрыл і закрутив дрібний пісок. Потім пронісся новий порив вітру, і розвішані на мотузках для просушування риба затарабанила в стіни будинку; потім знову все стихло; сонце так і пекло.

Чоловік з дружиною увійшли в свою хатинку і, жваво познімали з себе святкові сукні, поспішили знову на дюни, піднімалися на березі, ніби жахливі, раптово зупинилися на дорозі, піщані хвилі. Деяку різноманітність фарб вносили росли на білому піску блакитно-зелені гострі стеблинки пісочного вівса і піщанки. На берег зібралися ще кілька сусідів, і чоловіки сполученими силами витягли човна вище на пісок. Вітер все дужчав, ставав все різкіше і холодніше, і, коли чоловік з жінкою повернули назад додому, пісок і гострі камінчики так і полетіли їм прямо в обличчя. Сильні пориви вітру срезывали білі гребінці хвиль і розсипали їх дрібним пилом.

Свечерело; в повітрі наче вив, свистів і стогнав цілий легіон проклятих духів; чоловік із жінкою не чули навіть гуркоту моря, а хатинка їх стояла трохи не на самому березі. Пісок так і летів у шибки, пориви вітру погрожували іноді повалити саму хатку. Стемніло, але близько півночі повинна була переглянути місяць.

Небо прояснилося, але буря бушувала на море з колишньою силою. Чоловік і дружина давно вляглися в постелі, але годі було й думати заснути в таку негоду; раптом у вікно до них постукали, двері відчинилися, і хтось сказав:

— На крайньому рифі стоїть великий корабель!

В одну хвилину чоловік і дружина схопилися і одяглися.

Місяць світив досить яскраво, але бурхливий піщаний вихор зліпив очі. Вітер дув такий, що хоч лягай на нього; лише з великим трудом, трохи не поповзом, користуючись паузами між поривами буревію, можна було перебратися через дюни. На берег, мов лебединий пух, летіла з моря солона піна; море з шумом і ревом катило вируючі хвилі. Треба було мати досвідчений очей, щоб відразу розрізнити в море судно. Це був чудовий двощогловий корабель; його несло до берега через рифи, але на останньому він сів.

Надати допомогу кораблю або екіпажу годі було й думати — море занадто розбурхалося, хвилі нещадно били корпус судна і перекочувалися через нього… Рибалкам ввижалися крики і зойки відчаю; видно було, як люди на кораблі безпорадно, розгублено метушилися… Ось постало величезний вал і обрушився на бугшприт. Мить — і бугшприта як не бувало; корми високо піднялася над водою, і з неї зіскочили в цей момент дві обнявшиеся людські фігури, зістрибнули і зникли у хвилях… ще Мить, і — величезна хвиля викинула на дюни тіло… молодої жінки, мабуть, неживе. Кілька рибачок оточили її, і їм здалося, що вона ще подає ознаки життя. Зараз перенесли її в найближчу хатинку. Як гарна і ніжна була бідолаха! Вірно, знатна дама!

Її поклали на убогу ліжко, без всякого білизни, прикриту одним вовняною ковдрою, але в нього й слід укутати незнайомку — чого вже тепліше!

Її вдалося повернути до життя, але вона виявилася в спеку і не усвідомлювала нічого: ні того, що сталося, ні того, куди потрапила. Та й слава Богу: все, що їй було дорого в житті, лежало тепер на дні морському. Все сталося, як у пісні «про англійською королевиче»

Жахливіше виду і бути не могло:

Разбилося судно про риф, як скло.

Море викинуло на берег уламки корабля, з людей вціліла одна молода жінка. Вітер все ще завивав, але в хатинці на кілька секунд запанувала тиша: молода жінка забулася; потім почалися болі і крики, вона розкрила свої дивні очі і сказала щось, але ніхто не зрозумів жодного слова.

І ось в нагороду за всі пережиті нею страждання в обіймах її опинилося новонароджене дитя. Його чекала прекрасна колиска з шовковим пологом, розкішне житло, радість, захоплення і життя, багата всіма благами земними, але Господь судив інакше: йому довелося народитися в бідній хатині, і навіть поцілунку матері не судилося йому прийняти.

Дружина рибалки приклала дитину до грудей матері, і воно опинилося біля серця, яке вже перестало битися, — мати померла. Дитя, яке повинно було зустріти в житті одне багатство, одне щастя, було викинуте морем на дюни, щоб відчути потребу і долю бідняка.

Іспанський корабель розбився трохи південніше Ниссумфиорда. Жорстокі, нелюдські часи, коли берегові жителі промишляли грабежем потерпілих корабельну аварію, давним-давно минули. Тепер нещасні зустрічали тут любовне, сердечне ставлення, широку готовність прийти на допомогу. Наш час може пишатися істинно благородними рисами характеру! Вмираюча мати і нещасний дитина знайшли б притулок і догляд в будь-якому будиночку на березі, але ніде не поставилися б до них вони більш терпимо, серцевішим, ніж те саме, куди вони потрапили: у бідній рибалки, так сумно стояла вчора біля могили своєї дитини, якому в цей день мало б виповнитися п’ять років.

Ніхто не знав, хто така була померла жінка або звідки. Корабельні уламки були німі.

В Іспанії, в будинку багатого купця, так ніколи і не дочекалися ні листи, ні звісточки про дочки чи зятя. Дізналися тільки, що вони не досягли місця призначення і що в останні тижні на море вирували страшні бурі. Чекали місяцями, нарешті прийшла звістка: «Повний крах; всі загинули».

А в рибальському хатинці на дюнах з’явився новий мешканець.

Там, де Господь посилає їжу для двох, вистачить і на третього: на березі моря вистачить риби на голодний шлунок. Хлопчика назвали Юргеном.

— Це вірно, єврейське дитя! — говорили про нього. — Бач, який чорномазий!

— А, може бути, він іспанець чи італієць! — сказав священик. Але всі ці три народності були в очах дружини рибалки одним і тим-же, і вона втішалася, що дитя охрещено. Дитина підростав; благородна кров харчувалася бедною їжею; нащадок шляхетного роду виростав в бідній хатині. Данська мова, західно-ютландское прислівник, став для нього рідною мовою. Гранатное зернятко з іспанської ґрунту зросло на західному узбережжі Ютландії піщинкою. Ось як може пристосовуватися людина! Він зрісся з новою батьківщиною усіма своїми життєвими корінням. Йому судилося зазнати і голод, і холод, і інші негаразди, але також і радості, що випадають на долю бідняка.

Дитинство кожної людини має свої радощі, які кидають світлий відблиск на все його життя. В іграх та забавах у Юргена недоліку не було. На морському березі було чисте роздолля для ігор: весь берег був усіяний іграшками, викладений, немов мозаїкою, різнокольоровими камінцями. Тут траплялися і червоні, як корали, і жовті, як бурштин, і білі, кругленькі, як пташині яєчка, словом, всілякі дрібні обточені і відшліфованих морем камінчики. Висохлі залишки риб, сухі водорості та інші морські рослини, белевшие на березі і опутывавшие камені точно тасьмами, теж служили іграшками, забавою для очей, їжею для розуму. Юрген був хлопчина кмітливий, багато обдарована. Як він запам’ятовував різні історії і пісні! А вже що за руки в нього були, просто золоті! З каменів і черепашок майстрував він кораблики і картинки для прикраси стін. Хлопчик міг, за словами його прийомної матері, висловити свої думки різьбленням на шматочку дерева, а він був ще невеликий. Як чудово дзвенів його голос; мелодії так самі собою і лилися з його горла. Так, багато струн було натягнуто в його душі: вони могли б зазвучати на весь світ, якби його доля інакше, не закинь вона його у цю глуху рибальське село.

Одного разу поблизу розбився корабель і на берег викинуло хвилями ящик з рідкісними квітковими цибулинами. Деякі з них були искрошены в юшку — рибалки вважали їх за їстівні, інші залишилися гнити на піску. Їм не судилося виконати своє призначення — розгорнути поглядам всю приховану в них розкіш фарб. Буде Юрген щасливішими? Цибулини скоро загинули, його ж чекали довгі роки випробування.

Ні йому, ні комусь іншому з навколишніх ніколи і в голову не приходило, що дні тягнуться тут нудно і одноманітно: тут було вдосталь роботи і рукам, і очам і вухам. Море було величезним підручником і кожен день розгортали нову сторінку, знакомило берегових жителів зі штилем, то з легким хвилюванням, то з вітром і штормом. Корабельної були великими подіями, а відвідування церкви були справжніми святами. З відвідувань ж рідних і знайомих особливу радість доставляв сімейства рибака приїзд дядька, продавця вугрів з Фьяльтринга, що поблизу Бовбьерга. Він приїжджав сюди два рази в рік на фарбованої візку, повної вугрів; візок представляла ящик з кришкою і була розписана по червоному фону блакитними і білими тюльпанами; тягла її пара чалих волів. Юргену дозволялося покататися на них.

Торговець вуграми був дотепник, веселун і завжди привозив з собою барило горілки. Кожному діставався повний стаканчик або кавова чашка, якщо не вистачало склянок; навіть Юргену, як малий був, давалася порція з добрий наперсток. Треба випити, щоб утримати в шлунку жирного вугра, говорив торговець і при цьому всякий раз розповідав одну і ту ж історію, а якщо слухачі сміялися, розповідав її ще раз з початку. Така вже слабість у словоохотливых людей! І так як Юрген сам часто керувалася цією історією і в отроцтві, і навіть в зрілому віці, то треба і нам познайомитися з нею.

У річці плавали вугри; дочки всі просилися в матері погуляти на волі, піднятися вгору по річці, а мати казала їм: «Не заходьте далеко! Не прийде гидке рибак і всіх вас заріже!» Але вони все-таки зайшли занадто далеко, і з восьми дочок повернулися до матері тільки три. Вони почали скаржитися: «Ми трохи вийшли з будинку, як з’явився гидке рибак і заколов сестриц своїм тризубцем до смерті!» — «Ну, вони ще повернуться до нас!» — сказала мати. «Ні! — відповіли дочки, — адже він здер з них шкіру, різав їх на шматки і засмажив!» — «Повернуться!» — повторила мати. «Так адже він з’їв їх!» — «Повернуться!» — «Він запив їх горілкою!» — сказали дочки. «Ай! Ай! Так вони ніколи не повернуться! — завила мати. — Горілка ховає вугрів!»

— Ось і завжди слід запивати це блюдо горілочкою! — додавав торговець.

Історія ця пройшла через вою життя Юргена червоною ниткою, даючи великий матеріал для кумедних дотепів, приказок та порівнянь. І Юр-гену за часів пристрасть як хотілося виглянути з дому, погуляти по білому світу, а мати його, як і угриная матка, казала: «На світі багато злих людей-рибалок!» Ну, а недалеко від дюн, в степу, побувати було можна, і він побував. Чотири веселих дня висвітлили собою все його дитинство; у них відбилася для нього вся краса Ютландії, вся радість і щастя рідного краю. Батьків Юргена запросили на бенкет — правда, на похоронний.

Помер один з їх заможних родичів. Жив він у степу, на північний схід від рибальської слобідки. Батьки взяли Юргена з собою. Минувши дюни, степ і болото, дорога пішла по зеленому лузі, де прорізує собі шлях річка Скэрум, багата вуграми. У ній-то і жила угриная матка зі своїми дочками, яких злі люди вбили, обдерли й розрізали на шматки. Але часто люди поводилися не краще і з собі подібними. Ось і лицар Бугге, про який йдеться у старовинній пісні, був убитий злими людьми, та й сам він, як був добрий, збирався вбити будівельника, що спорудив йому товстостінний замок з вежами. Замок цей стояв на тому самому місці, де зупинився тепер Юрген зі своїми батьками, при впадінні річки Скэрум в Ниссумфиорд. Вали ще виднілися, і на них залишки цегляних стін. Лицар Бугге, посилаючи свого слугу в погоню за спочилим будівельником, сказав: «Наздожени його і скажи: «Майстер, вежа падає! Якщо він обернеться, сруби йому голову і візьми гроші, що він отримав від мене, а якщо не обернеться, залиш його йти з миром».

Слуга наздогнав будівельника і сказав, що було ведено, але той, не обертаючись, відповів: «Вежа ще не падає, але колись прийде із заходу чоловік у синьому плащі і змусить її впасти». Так воно і сталося сто років потому: море затопило країну, і вежа впала, але власник замку ПредбьЈрн Гюльденстьерне збудував собі нову, ще вище незмінною; вона стоїть і досі в Північному Восборге.

Повз останнього їм теж довелося проходити. Всі ці місця давно були знайомі Юргену за розповідями, услаждавшим для нього довгі зимові вечори, і ось тепер він сам побачив і двір, оточений подвійними ровами, деревами та кущами, і вал, порослий папороттю. Але краще всього були тут високі липи, достававшие вершинами до даху і наповнювали повітря солодким ароматом. У північно-західному кутку саду ріс великий кущ, осипаному квітами, що снігом. Це була бузина, перша квітуча бузина, яку бачив Юрген. І вона так цвітуть липи закарбувалися в його пам’яті на все життя; дитина запасся на старість спогадами про красу і ароматі батьківщини.

Решту шляху зробили набагато швидше і зручніше: якраз біля Північного Восборга, де цвіла бузина, Юргена з батьками нагнали інші запрошені на бенкет, які їхали у візку, і запропонували підвезти їх. Звичайно, всім трьом довелося поміститися позаду, на дерев’яній скрині, окованном залізом, але для них це було все-таки краще, ніж іти пішки. Дорога йшла по кочковатой степу; воли, тащившие візок, час від часу зупинялися, зустрівши серед вересу клаптик землі, порослий свежею травичкою; сонечко припікало, і над степом курився дивовижний димок. Він вився клубами і в той же час був прозорішим самого повітря; здавалося, сонячні промені клубочилися і танцювали над степом.

— Це «Локеман» жене свою овече стадо! — сказали Юргену, і йому було досить: він відразу перенісся в казкову країну, але не втрачав з уваги і навколишньої дійсності. Яка тиша стояла в степу!

На всі боки розбігалася неозорий степ, схожа на коштовний килим; верес цвів; кипарисовій-зелений ялівець і свіжі нащадки дубков визирали з нього букетами. Так і хотілося кинутися на цей килим повалятися — якби тільки тут безлічі отруйних гадюк!.. Про них та про вовків і пішла мова; останніх водилося тут перш стільки, що всю місцевість звали Волчьею. Старий візник розповідав, що в давнину, коли ще живий був його покійний батько, коням часто доводилося жорстоко відбиватися від кровожерливих звірів, а раз вранці і йому самому сталося набрести на коня, попиравшую ногами їй убитого вовка, але ноги її були всі згризені.

Дуже скоро для хлопчика проїхали вони кочковатую степ і глибокі піски і прибутку в будинок, де було повно гостей. Вози тулилися одне до одного; коні і воли пощипывали худу травичку. За двором височіли піщані дюни, такі ж високі і величезні, як і в рідній слобідці Юргена. Як же вони потрапили сюди з берега, адже звідти три милі? Вітер підняв і переніс їх; у них своя історія.

Проспівали псалми, двоє-троє дідусів та бабусь розплакалися, а то було дуже весело, на думку Юргена: їж і пий досхочу. Пригощали жирними вуграми, а їх треба було запивати горілочкою. «Вона утримує вугрів!» — казав старий-торговець, і тут міцно трималися його слів. Юрген шнырял всюди і на третій день відчував себе тут зовсім як вдома. Але тут, у степу, було зовсім не те, що у них в рибальському слобідці, на дюнах: степ так і кишіла квіточками і голубицей; великі, солодкі ягоди прямо топталися ногами, і верес орошался червоним соком.

Там і сям височіли кургани; в тихому повітрі курився димок; горить де-небудь степ — говорили Юргену. Увечері ж піднімалося над степом заграва — ось було красиво!

На четвертий день поминання скінчилися, пора було й додому, на приморські дюни.

— Наші-то справжні, — сказав батько, — а у цих ніякої сили немає.

Зайшов розмова про те, як вони потрапили сюди, на територію країни. Дуже просто. На березі знайшли мертве тіло; селяни поховали його на кладовищі, і слідом за тим почалася страшна буря, пісок погнало всередину країни, море дико лізло на берег. Тоді один розумний чоловік порадив розрити могилу і подивитися, не смокче покійник свій великий палець. Якщо так, то це водяний і море вимагає його. Могилу розрили: небіжчик смоктала великий палець; зараз же поклали його на підводу, запрягли у неї двох волів, і ті як ужаленные помчали її через степ і болото прямо в море. Пісочна заметіль припинилася, але дюни як їх намело, так і залишилися стояти всередині країни. Юрген слухав і зберігав всі ці розповіді в своїй пам’яті разом зі спогадами про щасливі дні дитинства, про поминках.

Так, то справа вирватися з дому, побачити нові місця і нових людей! І Юргену належало-таки вирватися знову. Йому ще не минуло чотирнадцяти років, а він вже найнявся на корабель і вирушив по білому світу. Дізнався він і погоду, і море, і злих, жорстоких людей! Недарма він був юнгою! Убога їжа, холодні ночі, батіг і кулаки — всього довелося йому покуштувати. Було від чого іноді закипіти його благородної іспанської крові; гарячі слова просилися на язик, але розумніше було прикусити його, а для Юргена це було те ж, що для вугра дозволити себе обдерти і покласти на сковороду.

— Ну, так я візьму своє! — казав він сам собі.

Довелося йому побачити і іспанський берег, батьківщину його батьків, навіть той самий місто, де вони жили у щасті й достатку, але адже він нічого не знав ні про свою батьківщину, про сім’ю, а сім’я про нього — і того менше.

Хлопчині не дозволяли навіть бувати на березі, і він ступив на нього в перший раз тільки в останній день стоянки: треба було закупити деякі припаси, і його взяли з собою на підмогу.

І ось Юрген, одягнений в жалюгідне платьишко, немов випрана в канаві і висушене у трубі, опинився в місті. Він, уродженець дюн, вперше побачив велике місто. Які височенні будинки, вузенькі вулиці, скільки народу! Натовпи снували туди і сюди; по вулицях неначе линула жива річка: городяни, селяни, ченці, солдати… Крик, шум, гам, дзвін бубенчиков на ослах і мулах, дзвін церковних дзвонів, спів і лузання, стукотня і грохотня: ремісники працювали на порогах будинків, а то так і прямо на тротуарах. Сонце так і пекло, повітря був важкий і удушлив; Юргену здавалося, що він у розжареній печі, битком набитою жужжащими і гудящими гнойовими і травневими жуками, бджолами і мухами; голова йшла обертом. Раптом він побачив перед собою величний портал собору; в напівтемряві під склепіннями мерехтіли свічки, курився фіміам. Навіть самий обірваний жебрак мав право увійти в церкву; матрос, з яким послали Юргена, і попрямував туди; Юрген за ним. Яскраві образу сяяли на золотому тлі. На вівтарі, серед квітів і свічок, красувалася Божа Матір з Немовлям Ісусом. Священики в розкішних ризах співали, а гарненькі ошатні хлопчики кадили. Вся ця краса і пишність справили на Юргена глибоке враження; віра і релігія його батьків торкнулися найпотаємніші струни його душі; на очах у нього виступили сльози.

З церкви вони попрямували на ринок, закупили потрібні припаси, і Юргену довелося тягнути частина їх. Йти було далеко, він втомився і зупинився відпочити перед великим прекрасним будинком з мармуровими колонами, статуями і широкими сходами. Юрген притулив свою ношу до стіни, але з’явився раззолоченный швейцар в лівреї і, піднявши на нього палицю з срібним набалдашником, прогнав геть — його онука господаря! Але ніхто ж не знав цього; сам Юрген — менше всіх.

Корабель відплив; знову потягнулася та ж життя: поштовхи, лайка, недосипання, важка робота… Що ж, не заважає покуштувати всього! Це ж, кажуть, добре — пройти сувору школу в юності. Добре, добре — якщо потім чекає тебе щаслива старість!

Рейс скінчився, корабель знову став на якір в Рингкьебингсфиорде, і Юрген повернувся додому, в рибальську слобідку, але, поки він гуляв по світлу, прийомна мати його померла.

Настала сувора зима. На морі і суші вирували снігові бурі; просто біда була пробиратися по степу. Як, справді, різняться між собою різні країни: тут крижаний холод і заметіль, а в Іспанії страшна спека! І все ж, побачивши в ясний, морозний день велику зграю лебедів, що летіли з боку моря до Північного Восборгу, Юрген відчув, що тут все-таки дихається легше, що тут, принаймні, можна насолодитися принадами літа. І він подумки уявив собі степ, все в кольорах, всіяну стиглими, соковитими ягодами, і цвітуть липи біля Північного Восборга… Ах, треба знову побувати там!

Підійшла весна, почалася ловля риби, Юрген допомагав батькові. Він сильно виріс за останній рік, і справа у нього йшла на лад. Життя так і била в ньому ключем; він умів плавати і сидячи, і стоячи, навіть перекидатися у воді, і йому часто радили остерігатися макрелей — вони плавають стадами і нападають на кращих плавців, захоплюють їх під воду і пожирають. От і кінець! Але Юргену доля готувала інше.

У сусідів був син Мортен; Юрген подружився з ним, і вони разом найнялися на одне судно, яке отплывало в Норвегії, потім у Голландії. Серйозно сваритися між собою їм взагалі було не з-за чого, але мало що трапляється! У гарячих натур руки так і сверблять; сталося це раз і з Юргеном, коли він посварився з Мортеном з-за якихось дрібниць. Вони сиділи в кутку за капітанською рубкою і їли з однієї глиняної миски; у Юргена був у руках ніж, і він замахнувся ним на товариша, причому весь зблід і дико блиснув очима. А Мортен тільки промовив:

— Так ти з тих, що готові пустити в діло ножа? В ту ж хвилину рука Юргена опустилася; мовчки доїв він обід і взявся за свою справу. По закінченні ж робіт він підійшов до Мортену і сказав: «Вдар мене в обличчя — я стою! У мені, право, вічно вирує через край, точно в горщику з кипяткоbr /В Іспанії, в будинку багатого купця, так ніколи і не дочекалися ні листи, ні звісточки про дочки чи зятя. Дізналися тільки, що вони не досягли місця призначення і що в останні тижні на море вирували страшні бурі. Чекали місяцями, нарешті прийшла звістка: м!»

— Ну, гаразд, забудемо про це! — відповідав Мортен, і з тих пір їх дружба стала мало не вдвічі міцніше. Повернувшись додому, в Ютландию, на дюни, вони розповідали про життя-буття на море, розповіли і про цю подію. Так, кров у Юргена вирувало через край, але все ж він був славний, надійний «горщик».

— Тільки не «ютландский» — ютландцем його назвати не можна! — пожартував Мортен. (Так звана «ютландская посуд», виготовляється з темної глини і відрізняється вогнетривкістю і міцністю. — Приміт. перекл.)

Обидва були молоді та здорові; обидва — хлопці високі на зріст, міцної статури, але Юрген відрізнявся більшою спритністю.

На півночі, в Норвегії, селяни випасають свої отари на горах, де є особливі пастуші курені, а на західному узбережжі Ютландії на дюнах понастроены хатини для рибалок; вони збиті з корабельних уламків і криті торфом і вересом; по стінах всередині йдуть нари для спання. У кожного рибалки є своя дівчина-помічниця; обов’язки — насаджувати на гачки приманки, зустрічати господаря вертався з лову, теплим пивом, готувати йому страву, витягувати з човнів спійману рибу, потрошити її та ін.

Юрген, батько його і ще кілька рибалок з їх працівницями містилися в одній хатині. Мортен жив у найближчій.

Між дівчатами була одна на ім’я Ельза, яку Юрген знав з дитинства. Обидва були дуже дружні між собою; в їх вдачі було багато спільного, але й зовнішністю вони різко відрізнялися: він був смаглявий брюнет, а вона біленька; волосся у неї були жовті, як льон, а очі світло-блакитні, як освітлене сонцем море.

Раз вони йшли поруч; Юрген тримав її руку в своїй і міцно потиснув її. Раптом Ельза сказала йому:

— Юрген, у мене є щось на серці! Краще б мені працювати в тебе — ти мені все одно що брат, а Мортен, до якого я найнялася, — мій наречений. Не треба тільки базікати про це іншим!

Пісок немов заколыхался під ногами Юргена, але він не проронив ні слова, лише кивнув головою: згоден, мовляв. Більшого від нього і не вимагалося. Але він-то в ту ж хвилину відчув, що всім серцем ненавидить Мортена. Чим більше він думав про те, що сталося — а раніше він ніколи так багато не думав про Ельзі, — тим ясніше ставало йому, що Мортен вкрав у нього любов єдиної дівчини, яка йому подобалася, тобто Ельзи; ось воно як тепер виходило!

Варто подивитися, як рибалки переносяться, в свіжу погоду, по хвилях через рифи. Один з рибалок стоїть на носі, а веслярі не спускають з нього очей, вичікуючи знака покласти весла і віддатися насувається хвилі, яка повинна перенести човен через риф. Спочатку хвиля піднімає човен так високо, що з берега видно кіль її; через хвилину вона зникає у хвилях; не видно ні самого човна, ні людей, ні щогли; море ніби поглинуло все… Але ще хвилина, і човен знову показується на поверхні по іншу сторону рифу, немов вынырнувшее з води морське чудовисько; весла швидко ворушаться — ні дати ні взяти ноги тварини. Перед другим, перед третім рифом повторюється те ж саме; потім рибалки зістрибують у воду і підводять човен до берега; удари хвилі допомагають їм, підштовхуючи її ззаду.

Не подати знаку вчасно, помилитися хвилиною, і — розіб’ється човен об риф.

«Тоді б кінець і мені, і Мортену!» Ця думка майнула в Юргена, коли вони були на морі. Батько його раптом серйозно занедужав, лихоманка так і тіпала його; між тим човен наближалася до останнього рифу;

Юрген схопився і крикнув:

— Батьку, пусти краще мене! — і погляд його ковзнув з особи Мортена на хвилі.

От наближається величезна хвиля… Юрген глянув на бліде обличчя батька і — не міг виконати злого наміру. Човен щасливо оминула риф і досягла берега, але зла думка міцно засіла в голові Юргена; кров у ньому так і кипіла; з дна душі спливали різні смітинки і волокна, запалі туди за час його дружби з Мортеном, але він не міг выпрясть з них цільну нитку, за яку б міг вхопитися, і він поки не приступав до справи. Так, Мортен зіпсував йому життя, він відчував це!

Так як же йому було не зненавидіти його? Деякі з рибалок помітили цю ненависть, але сам Мортен не помічав нічого й залишався тим же добрим товаришем і балакучим — мабуть, навіть занадто балакучим хлопцем.

А батькові Юргена довелося лягти; хвороба виявилася смертельною, і він через тиждень помер. Юрген отримав у спадщину будинок на дюнах, правда маленький, але й те добре, у Мортена не було і цього.

— Ну, тепер не будеш більше найматись в матроси! Залишишся з нами назавжди! — сказав Юргену один із старих рибалок.

Але у Юргена як раз було в думках інше — саме йому і хотілося погуляти по білому світу. У торговця вуграми був дядько, який жив у Старому Скагене; він теж займався рибальством, але був вже заможним купцем і володів власним судном. Славився він милим старим; у такого варто було послужити. Старий Скаген лежить на крайній півночі Ютландії, далеко від рибальської слобідки і дюн, але це обставина особливо і було по душі Юргену: він не хотів бенкетувати на весіллі Ельзи і Мортена, а її готувалися зіграти через два тижні.

Старий рибалка не схвалював наміри Юргена — тепер у нього був власний будинок, і Ельза, напевно, буде, швидше, на його бік.

Юрген відповів на це так уривчасто, що не легко було дістатися до змісту його промови, але старий узяв та й привів до нього Ельзу. Трохи сказала вона, але все-таки сказала дещо:

— У тебе додому… Так, тут задумаєшся!..

І Юрген сильно задумався.

По морю ходять сердиті хвилі, але людське серце хвилюється іноді ще сильніше; його охоплюють пристрасті. Багато думок промайнуло в голові Юргена; нарешті він запитав Ельзу:

— Якщо б у Мортена був такий же будинок, кого з нас двох вибрала б ти?

— Так адже у Мортена немає і не буде вдома!

— Ну, уяви собі, що він у нього буде.

— Ну, тоді я, мабуть, вибрала б Мортена — любий він мені! Але цим ситий не будеш!

Юрген роздумував про це всю ніч. Що таке штовхало його, він і сам не міг дати собі звіту, але неусвідомлене потяг виявилося сильніше його любові до Ельзі, і він корився йому — вранці пішов до Мортену. Те, що Юрген сказав Мортену при побаченні, було суворо обдумано ним протягом ночі: Він поступився товаришеві свій будинок на найбільш вигідних для того умовах, кажучи, що сам воліє найнятися на корабель і виїхати. Ельза, дізнавшись про все, розцілувала Юргена прямо в губи — адже їй був любий Мортен.

Юрген збирався відправитися в шлях на інший же день рано вранці. Але ввечері, хоча і було вже пізно, йому заманулося ще раз відвідати Мортена. Він пішов і на шляху, на дюнах, зустрів старого рибалки, який не схвалював його наміри виїхати. «У Мортена, вірно, зашитий в штанях качиний дзьоб, що дівчата так горнуться до нього!» — сказав старий. Але Юрген перервав розмову, попрощався і пішов до Мортену. Підійшовши ближче, він почув у будинку гучні голоси: у Мортена хтось був. Юрген зупинився в нерішучості — з Ельзою йому зовсім не хотілося зустрічатися. Подумавши гарненько, він не захотів вислухати зайвий раз виявів вдячності Мортена і повернув назад.

Вранці, ще до сходу сонця, він пов’язав свій вузлик, взяв з собою кошик з їстівними припасами і зійшов з дюн на самий берег; там йти було легше, ніж по глибокому піску, так і ближче: він хотів пройти спочатку в Фьяльтринг до торговця вуграми, благо обіцяв провідати його.

Яскраво синіла блискуча поверхня моря; берег був усіяний черепашками і раковінкамі; іграшки, забавлявшие його в дитинстві, так і хрустіли під ногами. Раптом з носа у нього бризнула кров — пустячное обставина, але і воно, трапляється, набуває важливого значення. Дві-три великі краплі впали на рукав сорочки. Він затер їх, зупинив кров і відчув, що від кровотечі йому стало якось легше і в голові, і на серце. В піску виріс кущик морської капусти; він відламав гілочку і встромив її в свою капелюх. «Сміливо, весело вперед! Білий світ подивитися, визирнути з дому, як говорили вугри. Стережіться людей! Вони злі, вб’ють вас, розріжуть і зажарять на сковороді! — повторив він про себе і розсміявся: — Ну, я-то зумію зберегти свою шкуру! Сміливість міста бере!»

Сонце стояло вже високо, коли він підійшов до вузької протоки, що з’єднує західне море з Ниссумфиордом. Озирнувшись назад, він побачив далеко двох верхових, а на деякій відстані за ними ще кілька піших людей; всі вони, мабуть, поспішали. Ну так йому-то що за справа? Човен був біля іншого берега; Юрген клікнув перевізника; відчалили, але не встигли виїхати на середину протоки, як мчавшиеся во весь опор верхові доскакали до берега і почали кричати, наказуючи Юргену іменем закону повернутися назад. Юрген в толк не міг взяти, що їм від нього треба, але вирішив, що краще повернутися, сам взявся за одне весло і почав гребти назад до берега. Ледь човен причалив, люди, що юрмилися на березі, вскочили в неї і скрутили Юргену руки мотузкою; він і отямитися не встиг.

— Стривай! Поплатишся головою за своє злодійство! — сказали вони. — Добре, що ми зловили тебе!

Звинувачували його ні більше ні менше, як у вбивстві: Мортена знайшли з перерізаним горлом. Один з рибалок зустрів вчора Юргена пізно ввечері на шляху до оселі Мортена, Юрген вже не раз погрожував останнього ножем — значить, він і вбивця! Слід міцно стерегти його; в Рингкьепинге — саме вірне місце, та не скоро туди доберешся. Дув як раз західний вітер; в які-небудь півгодини, а то і менше, можна було переправитися через затоку і виїхати на річку Скэрум, а звідти вже всього чверть милі до Північного Восборга, де теж є міцний замок з валами і ровами. В човні був разом з іншими брат старости, і він вважав, що їм дозволять посадити Юргена в яму, де сиділа аж до самої своєї страти Довготелеса Маргарита.

Виправдань Юргена не слухали: краплі крові на сорочці викривали його. Сам-то він знав, що я невинний, але інші цього не вірили, і він вирішив скоритися долі.

Човен пристав якраз у того валу, де височів колись замок лицаря Бугге і де зупинялися відпочити Юрген і його батьки на шляху на бенкет, на поминки. Ах, ці чотири щасливі, світлі дні дитинства!.. Тепер його вели по тій самій дорозі, по тих же луках, до Північного Восборгу, де раніше стояла осыпанная квітами бузина і цвітуть, духмяні липи. Він немов тільки вчора проходив тут.

У лівому надвірному крилі замку, під ‘однією з високих сходів, відкривався спуск в низький склепінчастий підвал. Звідти була виведена на страту Довготелеса Маргарита. Вона з’їла п’ять дитячих сердець і думала, що, якщо з’їсть ще два, набуде вміння літати і робитися невидимкою. В стіні була пробита крихітна віддушина, але освіжаючий аромат запашних лип не міг через неї пройти. Вогкість, цвіль, голі дошки замість ліжка — ось що знайшов Юрген в підвалі. Але чиста совість, кажуть, м’яка подушка, значить, Юргену спалося добре.

Товста двері була закладена важким залізним болтом, але примари, забобони проникають і через замкову щілину, проникають і в панські хороми, і в рибальські хатини, а сюди, до Юргену, пробиралися і поготів. Він сидів і думав про Довжезною Маргариту, про її злочин… В повітрі наче витали ще її останні думки, думки, яким вона піддавалася в ніч перед стратою. Приходили Юргену на розум і розповіді про чудеса, які відбувалися тут за життя поміщика Сванведеля: собаку, сторожившую міст, щоранку знаходили повішеною на ланцюгу на перилах мосту. Всі ці похмурі думки обсідали і лякали Юргена, і лише один спогад осявала підвал сонячним променем — спогад про квітучої бузини та липах.

Втім, недовго сидів він тут; його перевели в Рингкьепинг, таке ж суворе ув’язнення.

В ті часи було не те що в наш; погано доводилося бідній людині. У всіх ще в пам’яті, як селянські двори і цілі селища зверталися в нові панські маєтки, як будь кучер або лакей ставав суддею і присуджував селянина бідняка за самий незначний проступок до позбавлення наділу або до плетям. Дещо подібне і продовжувало ще творитися в Ютландії: далеко від королівської резиденції і освічених правоохоронців і права з законом надходили досить довільно. Так це було ще сполагоря, що Юргену довелося потомитися в ув’язненні.

Що за холод стояв в приміщенні, куди його запроторили! Коли ж буде кінець усьому цьому? Він невинний, а його зрадили ганьби і лих — ось його доля! Так, тут він міг поміркувати про неї на дозвіллі. За що вона так переслідувала його?.. Все з’ясується там, в майбутньому житті, яка чекає нас усіх! Юрген зріс з цією вірою. Те, чого не міг усвідомити собі батько, оточений розкішним, залитій сонцем природою Іспанії, то світило відрадним променем синові серед оточував його мороку і холоду. Юрген твердо сподівався на ласку Божу, а це надія ніколи не буває обдурено.

Весняні бурі знову давали про себе знати. Гуркіт моря чути на багато миль навкруги, навіть в глибині країни, але лише після того, як буря вщухла. Гуркотіло Море, немов котилися по твердому, взрытому грунту сотні важких возів. Юрген чуйно прислухався до цього гуркоту, який вносив його життя хоч якесь розмаїття. Ніяка старовинна пісня не доходить так до серця, як музика катящихся хвиль, голос бурхливого моря. Ах, море, дике, вільне море! Ти так вітер носіть людини з країни в країну, і всюди він носиться разом із домом своїм, як равлик, усюди носить із собою частину своєї батьківщини, клаптик рідної грунту!

Як прислухався Юрген до глухого нарікань хвиль і як в ньому самому хвилювалися думки і спогади! «На волю! На волю!» На волі — рай, блаженство, навіть якщо на тобі черевики без підошов і заплатанное грубе плаття! Кров скипав в нього від гніву, і він бив кулаком об стіну.

Так минали тижні, місяці, пройшов цілий рік. Раптом спіймали злодія Нільса, на прізвисько «барышник», і для Юргена настали кращі часи: з’ясувалося, як з ним вчинили несправедливо.

На північ від Рингкьепинского затоки була корчма; там і зустрілися ввечері, напередодні відходу Юргена з слобідки, Нільс і Мортен.

Випили по чарці, випили по іншому, і Мортен не те щоб сп’янів, а так… розійшовся боляче, дав волю мові — розповів, що купив будинок і збирається одружитися. Нільс запитав, де він взяв грошей, і Мортен хвалькувато вдарив по кишені:

— Там, де їм і слід бути!

Хвастощі коштувало йому життя. Він пішов додому, Нільс прокрався за ним і всадив йому в шию ніж, щоб відібрати гроші, яких не було.

Всі ці обставини були викладені у справі докладно, але з нас досить знати, що Юргена випустили на волю. Ну, а чим винагородили його за все, що він витерпів: річне ув’язнення, холод і голод, відторгнення від людей? Так от, йому сказали, що він, слава Богу, безневинний і може йти. Бургомістр дав йому на дорогу десять марок, а кілька городян пригостили пивом і хорошою закускою. Так, там водилися й добрі люди, не все одні такі, що готові заколоти, обдерти та на сковорідку покласти! Краще ж усього було те, що в місто приїхав в цей час по справах той самий купець Тлінні з Скаго, до якого Юргену хотілося вступити рік тому.

Купець дізнався всю історію і захотів винагородити Юргена за все пережите ним; серце у старого було добре, він зрозумів, що повинен був натерпітися бідолаха, і збирався показати йому, що є на світі добрі люди.

З в’язниці на волю, на світ Божий, де його чекали любов і сердечну участь! Так, пора йому було випробувати і це. Чаша життя ніколи не буває наповнена однієї полином — такий не піднесе ближнього ні один добрий чоловік, а вже тим менше сам Господь — Любов Всеосяжна.

— Ну, постав-но ти над усім цим хрест! — сказав купець Юргену. — Викреслимо цей рік, як ніби його й не було, спалимо календар і через два дні — в шлях, в наш мирний, богоспасаємий Скаген! Його звуть «ведмежим кутом», але це затишний куточок, благословенний, з відкритими вікнами на білий світ!

Ось була поїздка! Юрген зітхнув на повні груди. З холодної темниці, із задушливого, сперте повітря знову опинитися на яскравому сонечку!

Верес цвів, вся степ була в кольорах; сидів на кургані, і награвав на саморобній сопілці з баранячі кістки. Фата-Моргана, чудові повітряні бачення степу: висячі сади і плаваючі в повітрі лісу, дивовижне коливання повітряних хвиль — явище, про який селяни кажуть: «Це Локеман жене своє стадо» — все це побачив він знову.

Шлях їх лежав до Лимфиорду, до Скагену, звідки вийшли «длиннобородые люди», лонгобарды. У царювання короля Сніо тут був голод, і вирішили побити всіх старих і дітей, але благородна жінка Гамбарук, владетельница одного з північних маєтків, запропонувала краще виселити молодь з меж країни. Юрген знав це переказ — настільки він був учн — і якщо не знав до того ж і самої країни лонгобардов, що лежить за високими Альпами, то знав, принаймні, на що вона приблизно схожа. Адже він ще хлопчиськом побував на півдні, в Іспанії, і пам’ятав звалені купами плоди, червоні гранати, шум, гам і дзвін у величезному місті, нагадував собою вулик. Але найкращою країною залишається все-таки батьківщина, а батьківщиною Юргена була Данія.

Нарешті, вони досягли і Вендиль-Скага, як називається Скаген в старовинних норвезьких і ісландських рукописах. Вже і в ті часи тут тягнулася з мілини, аж до маяка, неозорий ланцюг дюн, що переривалася обробленими полями, і знаходилися міста: Старий Скаген, Вестербю і Эстербю. Будинки та садиби і тоді були розсипані між наносними, рухливими піщаними пагорбами, і тоді взметал буйний вітер нічим не укріплений пісок, і тоді оглушливо тут кричали чайки, морські ластівки і дикі лебеді. Старий Скаген, де жив купець Тлінні і повинен був оселитися Юрген, лежить на милю на південний захід від мису Скаго. У дворі купця пахло дьогтем; дахами на всіх надвірних будівлях служили перевернуті догори дном човна; свинячі хліва були збиті з корабельних уламків; двір не був обгороджений — не від кого і нічого було огороджувати, хоча на довгих мотузках, розвішаних одна над іншою, і сушилася розпластаний риба. Весь морський берег був покритий гнилими сельдями: не встигали закинути в море невід, як він приходив битком набитий сельдями; їх і дівати було нікуди — доводилося кидати назад у море або залишати гнити на березі.

Дружина і дочка купця і всі домочадці радісно зустріли батька і господаря, пішло пожиманье рук, крики, гомін. А що за славне личко і очі були у доньки купця!

В самому будинку було просторо й затишно. На столі з’явилися рибні страви — такі камбали, якими б поласував сам король! А вина були з скагенских виноградників з великого моря: виноградний сік притікає в Скаген прямо в бочках і пляшках.

Коли ж мати і дочка дізналися, хто такий Юрген, почули, як жорстоко і безвинно довелося йому страждати, вони стали дивитися на нього ще ласкавіше; особливо лагідно дивилася донька, мила Клара. Юрген знайшов в Старому Скагене затишний, славний сімейне вогнище; тепер серце його могло заспокоїтися, а багато-таки цьому бідному серцю довелося зазнати, навіть гіркоту нещасливого кохання, яка або озлоблює його, або робить ще м’якше, чутливіше. Серце Юргена не стала тяжкою, воно було ще молодий, і тепер в ньому залишалося вільне місце. До речі, тому приспіла поїздка Клари в гості до тітки, в Христианзанд, в Норвегії. Вона збиралася відправитися туди на кораблі через три тижні і прогостить там всю зиму.

В останню неділю перед від’їздом Клари всі рушили до церкви причащатися. Церква була велика, багата; побудували її кілька століть тому шотландці і голландці; недалеко від неї вишикувався і саме місто. Церква вже кілька занепала, а дорога до неї вела дуже важка, з пагорба на пагорб, то вгору, то вниз, по глибокому піску, але мешканці все-таки охоче йшли в Божий храм проспівати псалми і послухати проповідь. Піщані замети сягали вже вершини цвинтарної огорожі, але могили постійно очищалися.

Це була найбільша церква на північ від Лимфиорда. На вівтарі немов жива стояла Божа Матір з Немовлям на руках; на хорах містилися різьблені дерев’яні зображення апостолів, а нагорі, по стінах, висіли портрети старих скагенских бургомістрів і суддів; під кожним портретом красувалася умовна підпис цієї особи. Кафедра теж була вся різьблена. Сонце весело грало на мідній люстрі і на маленькому кораблику, підвішеному до стелі.

Юргена охопило те ж почуття дитячого благоговіння, яке він випробував ще хлопчиком у багатому соборі в Іспанії, але тут до цього почуття приєднувалося ще свідомість, що й він належить до пастви.

Після проповіді почалося причастя. Юрген теж скуштував хліба і вина, і сталося так, що він став на коліна поряд з Кларою. Але думки його були звернені до Бога, він цілком був зайнятий совершавшимся таїнством і зауважив, хто була його сусідка, тільки тоді, коли вже встав з колін. Глянувши на неї, він побачив, що по щоках її текли сльози.

Два дні потому вона поїхала в Норвегію, а Юрген продовжував виправляти різні роботи по дому, брав участь і в рибній ловлі, а в ті часи там-таки було що ловити більше, ніж тепер. Стада макрелей залишали за собою ночами світний слід, видавав їх руху під водою; керцы (риба – cottus scorpius) хрипіли, а краби видавали тужливий виття, коли траплялися ловцям; риби зовсім не так німі, як про них розповідають. Ось Юрген, той був помолчаливее їх, зберігав свою таємницю глибоко в серці, але коли-небудь і їй судилося вигулькнути назовні.

Сидячи по неділях до церкви, він побожно спрямовував погляди на зображення Божої Матері, красовавшееся на вівтарі, але іноді перекладав їх не надовго і на те місце, де стояла поруч з ним на колінах Клара. Вона не виходила у нього з голови… Як вона була добра до неї!

От і осінь прийшла: вогкість, туман, сльота… Вода застоювалася на вулицях міста, пісок не встигав її всмоктувати, і жителям доводилося пускатися вулицями вбрід, якщо не вплав. Бурі розбивали про смертоносні рифи корабель за кораблем. Почалися снігові і пісочні хуртовини; пісок заносив будинку, і обивателям доводилося часто вилазити з них через димові труби, але їм це було не в дивину. Зате в будинку купця було тепло і затишно; весело тріщали у вогнищі торф і корабельні уламки, а сам купець голосно читав із старовинної хроніки сказання про датського принца Амлета, вернувшемся з Англії і дав битву у Бовбьерга. Могила його знаходиться поблизу Раммэ, всього в двох милях від того місця, де жив старий торговець вуграми; в неозорій степу височіли сотні курганів; степ була величезним цвинтарем. Купець Тлінні сам бував на могилі Амлета. Набридне читати, приймалися за бесіду; тлумачили про старовину, про сусідів англійців і шотландцах, і Юрген співав старовинну пісню «про англійською королевиче», про те, як був разубран корабель:

Борти золочені яскраво сяють,

Написано слово Господнє на них;

А ніс корабля галіон прикрашає:

Принц дівчину тримає в обіймах своїх.

Цю пісню Юрген співав з особливим почуттям; очі його так і блищали; вони вже з самого народження були у нього такі чорні, блискучі.

Отже, співали, читали; в будинку панувала тиша та гладь та Божа благодать; всі почували себе, як у рідній сім’ї, навіть домашні тварини. А вже що за порядок був у будинку, що за чистота! На полицях яскраво блищала вичищена олов’яна посуд, були підвішені до стелі ковбаси, і окороки — рясні зимові запаси. В наші часи все це можна побачити на західному узбережжі Ютландії у багатьох селян: таке ж велика кількість їстівних припасів, таке ж убрання в світлицях, веселощі і здоровий глузд; взагалі справи у них одужали. І гостинність тут панує таке ж, як у наметах арабів.

Ніколи ще не жилося Юргену так гарно, так весело, якщо не вважати тих веселих чотирьох днів дитинства, проведених в гостях на поминках. А між тим тут ще не було Клари; тобто не було вдома, а в думках і словах вона була присутня постійно.

У квітні купець вирішив послати в Норвегію своє судно; на ньому відправлявся і Юрген. Ось-то він повеселішав! Ну, так і в тілі, він за цей час погладшав, як казала сама матінка Тлінні; приємно було поглянути на нього.

— І тебе теж! — сказав їй чоловік. — Юрген оживив наші зимові вечори, та й тебе, старенька! Ти навіть помолодшала за цей рік. Бач, яка стала — любо подивитися! Ну так адже ти була колись першою красунею у Віборг, а це багато значить: ніде я не бачив таких гарних дівчат, як там.

Юрген не зронив ні слова — та й не слід було, — а тільки подумав про одній дівчині з Скаго. До неї-то він і відправлявся тепер. Судно, подгоняемое свіжим вітром, пробуло в дорозі всього півдня.

Рано вранці купець Тлінні відправився на маяк, що височіє далеко в морі, поблизу крайньої точки мису Скаго. Коли він піднявся на вишку, вогонь був вже давно ліквідовано, сонце стояло високо. На цілу милю від берега тяглися в море, піщані мілини. На горизонті показався в цей день багато кораблів, і купець сподівався з допомогою підзорної труби відшукати між ними і свою «Карен Тлінні». У самому справі, вона наближалася; на ній були і Клара з Юргеном. Ось вони вже побачили вдалині Скагенский маяк і церковну дзвіницю, що здавалися здалеку чаплею і лебедем на блакитній воді. Клара сиділа біля борту і дивилася, як на обрії вимальовувалися одна за одною рідні дюни. Продовжуй дути попутний вітер, вони б менше ніж за годину були вдома. Так близька була радість зустрічі — так близький був і жахливий годину смерті.

В одному з боків судна стала пробоїна, і вода ринула в трюм. Кинулися викачувати воду, закрити отвір, підняли всі вітрила, викинули прапор означав, що судно в небезпеці. До берега лишалося плисти всього якусь милю, вдалині вже здалися рибальські човни, які поспішали на допомогу, вітер гнав судно до берега, протягом допомагало, але судно занурювалася у воду з жахливою швидкістю. Юрген обвив правою рукою стан Клари.

Як вона подивилася йому в очі перед тим, як він, закликаючи ім’я Боже, кинувся з нею в хвилі! Вона скрикнула, але їй нічого було боятися — він не випустить її.

Принц дівчину тримає в обіймах своїх!

Юрген теж наважився на це в час страшної небезпеки. Уміння плавати в нагоді йому тепер; він працював обома ногами і вільною рукою — інший він міцно притискав до себе дівчину, то віддавався течією, лише злегка ворушачи ногами, словом, користувався всіма прийомами, які знав, щоб зберегти сили і досягти берега. Раптом він відчув, що Клара глибоко зітхнула і судорожно затріпотіла… Він притиснув її до себе ще міцніше. Хвилі перекочувалися через їхні голови; протягом підносило їх; вода була чиста і прозора. Одну хвилину йому здавалося, що він бачить в глибині стадо блискучих макрелей або, може бути, це було саме морське чудовисько, підготовка поглинути їх… Хмари, пропливаючи по небу, кидали на воду легку тінь, потім на ній знову грали промені сонця. Зграї птахів з криком носилися над головою Юргена; сонливо покачивавшиеся на хвилях дикі качки при його наближенні злякано злітали догори. А сили плавця всі падали… Він відчував це; до берега лишалося плисти ще чимало, але допомога була близька, човен підходила. Раптом він ясно побачив під водою білу, смотревшую на нього в упор, фігуру… Хвиля підхопила його, постать наблизилася… Він відчув удар… все померкло в очах!..

На рифі під водою засів уламок корабля з галионом, що зображувало жінку, що спиралася на якір. Про його вістрі, торчавшее догори, і вдарився Юрген, підганяли течією. Без почуттів він поринув у воду разом зі своєю ношею, але наступна хвиля знову закинула їх догори.

Рибалки витягли обох в човен; особа Юргена було все в крові; він лежав, як мертвий, але дівчину тримав так міцно, що її ледь вивільнили у нього з рук. Неживу, бліду поклали її на дно човна, яка прямувала до Скагену.

Були пущені в хід усі засоби, але повернути Клару до життя не вдалося. Давно вже плив Юрген з трупом в обіймах, боровся і знемагав, рятуючи мертву.

А сам Юрген ще дихав, і його віднесли в найближчий будинок, за дюнами. Якийсь фельдшер, колишній в той же час і ковалем і дріб’язковим торговцем, перев’язав його рани в очікуванні лікаря, за яким послали в Гьерринг.

У хворого було порушено мозок; він лежав у гарячці, випускаючи дикі крики, але на третій день впав у забуття. Життя, здавалося, висіла в нього на волосині, і, за словами лекаря, краще було б, якби цей волосок порвався.

— Дай Бог, щоб він помер! Йому не бувати більше людиною! Але він не помер, волосок не порвався; зате урвалася нитка спогадів, були підрізані в корені всі розумові здібності — ось що жахливо! Залишилося одне тіло, яке готувалося одужати і жити по-своєму. Купець Тлінні взяв Юргена до себе.

— Він постраждав, рятуючи наше дитя! — сказав старий. — Тепер він наш син.

Юргена стали кликати недоумкуватим. Але це було не зовсім вірно; він був схожий на інструмент з ослаблими, переставшими звучати, струнами. Лише на якусь мить, в рідкісні хвилини, вони знаходили колишню пружність і звучали, та й то лунало лише кілька окремих акордів старих мелодій. Картини минулого спливали і знову зникали, і Юрген знову сидів, безглуздо утупивши в простір нерухомий погляд. Треба думати, що він, принаймні, не страждав. Чорні очі втратили свій блиск, дивилися млявими, тьмяними.

«Бідний, недоумкуватий Юрген!» — говорили про нього.

Так ось до чого дожила дитя, яке мати носила під серцем для життя, настільки багатою щастям, що було б великою гордістю бажати, не кажучи вже — очікувати за межами її інший! Отже, всі багаті здібності душі пішли прахом? Злидні, горе і лихо були його долею; він, як розкішна квіткова цибулина, був висмикнутий з багатою грунту і кинуто на пісок — гнити! Хіба не гідно було кращої долі творіння, створена «за образом і подобою» Бога самого? Хіба все на світі лише гра порожніх випадковостей? Ні! Милосердний Господь безсумнівно готував йому в іншому житті нагороду за все, що він вистраждав у цій. «Боже милосердя вище всіх справ Його!» — ці слова псалмоспівця з вірою повторювала благочестива дружина купця, і сердечною молитвою її була молитва про швидке переселення Юргена в царство Божої милості, де панує вічне життя.

Клару поховали на кладовищі, яке все більше і більше заносило піском. Але Юрген, здавалося, і не усвідомлював цього; це не входило у вузьку сферу його думок; вони ловили тільки обривки минулого. Щонеділі він супроводжував сімейство купця в церкву і сидів смирно, втупившись перед собою безглуздим поглядом. Але одного разу, слухаючи спів псалмів, він зітхнув, очі його заблищали і зупинилися на тому місці біля вівтаря, де він рік тому стояв на колінах поруч зі своєї померлої коханої. Він назвав її ім’я, зблід, як полотно, і заплакав.

Йому допомогли вийти з церкви, і він сказав, що йому зовсім добре. Він вже не пам’ятав, що з ним сталося, не пам’ятав нічого. Так, Господь тяжко відчував його! Але хто може сумніватися в мудрості та милосердя Творця Нашого? Наше серце, наш розум говорять нам про Його мудрості та милосердя, а Біблія підтверджує: «Милосердя Його вище всіх справ Його!»

А в Іспанії, де теплий вітерець пестить апельсинные й лаврові дерева, віє на мавританські позолочені куполи, де ллються звуки пісень, клацають кастаньєти, де по вулицях рухаються процесії дітей зі свічками і прапорами, сидів у розкішному будинку бездітний старий, багатий купець. Чого віддав би він із свого багатства, аби тільки повернути своїх дітей, дочка або її дитини, якій, може бути, і не судилося побачити світу, а отже, і життя вічного? «Бідне дитя!

Так, бідне дитя! Саме дитя, хоча йому і йшов вже тридцятий рік; ось до якого віку дожив Юрген в Скагене.

Піщані замети вже покривали кладовище до самої стіни церкви, але вмираючі все ж хотіли бути похованими поруч із раніше отошедшими у вічність, рідними та їх милими серцю. Купець Тлінні і його дружина теж лягли під білий пісок біля своєї дочки.

Прийшла весна, час бур; дюни курилися, море високо вздымало хвилі, птиці хмарами літали над дюнами, випускаючи крики. Про рифи розбивався корабель за кораблем.

Одного разу ввечері Юрген сидів у кімнаті один, і в його грудях раптом спалахнуло якесь неспокійне потяг, прагнення вдалину, яке так часто захоплювало його ще в дитинстві з дому на дюни і в степ.

«Додому, додому!» — твердив він; ніхто не чув його; він вийшов з будинку і попрямував на дюни; пісок і дрібні камінці летіли йому в обличчя, крутилися навколо нього стовпами. Ось він дійшов до церкви. Пісок заніс всю стіну і навіть вікна до половини, але прохід до дверей було прочищено. Двері не були замкнені і легко відчинилися; Юрген увійшов.

Вітер вив над містом; вибухнув страшний ураган, якого не пам’ятали жителі, але Юрген був вже в Божому домі. Навколо стояла темна ніч, а на душі в нього було ясно, в ній розгорався духовний вогонь, який ніколи не згасає зовсім. Він відчув, що важка брила, давившая його голову, раптом з тріском провалилася. Йому ввижалися звуки органу, але це буря вила і стогнало море. Юрген сів на своє місце; церква осветилась вогнями; одна свічка спалахувала за одною; такий блиск він бачив лише раз в житті, в іспанському соборі. Старі портрети бургомістрів і суддів ожили, зійшли зі стін, де висіли роки, і зайняли місця на хорах. Церковні ворота і двері розчинилися, і увійшли всі померлі парафіяни у святкових сукнях, які носили в їх час. Вони йшли під звуки чудової музики і сідали на свої місця. Хор заспівав псалми; потужними хвилями полилися звуки. Старики, прийомні батьки Юргена, купець Тлінні з жінкою, теж були тут, а поруч з Юргеном сиділа і мила, любляча дочка їх Клара. Вона простягнула Юргену руку, і вони пішли разом до вівтаря, схилив коліна, і священик з’єднав їх руки, благословив їх жити у мирі та любові!.. Пролунали звуки труб; повні звуки блаженно ридали, немов сотні дитячих голосів, розросталися в потужні, підносять душу, бурхливі акорди органу і знову переходили в ніжні, чарівні, але разом з тим здатні потрясти могильні склепи!

Кораблик, що висів під стелею, спустився вниз, раптом став таким великим, чудово разубранным, з шовковими вітрилами, золоченими реями, золотими якорями і шовковими канатами, як той корабель, про який співається в старовинній пісні. Наречені зійшли на корабель, всі інші прихожани — за ними; всім знайшлося місце всім було добре. Стіни і склепіння церковні зацвіли, як бузина і пахучі липи, і ласкаво протягнули до корабля свої гілки і листя, сплелися над ним зеленої альтанкою. Корабель піднявся і поплив по повітрю. Всі свічки в церкві перетворилися на зірочки, вітер співав псалми, співали і самі небеса:

«Любов! Блаженство! Жодна життя не загине, але врятується! Блаженство! Алілуя!..» Ці Слова і були останніми словами Юргена: порвалася нитка, що утримувала безсмертну душу… В темній церкві лежало тільки мертве тіло, а навколо неї, як і раніше, бушувала буря, вихором крутився пісок.

Наступний день був недільний; вранці парафіяни та священик вирушили в храм. Важко було туди пробиратися: дорога стала майже непроходимою. Нарешті, добралися, але… церковні двері виявилися засипаними піском; перед ними височів цілий пагорб. Священик прочитав коротку молитву і сказав, що Господь закрив для них двері цього будинку, і їм треба спорудити Йому в іншому місці новий.

Проспівали псалом і розійшлися по домівках.

Юргена не знайшли ні в місті, ні на дюнах, де не шукали, і вирішили, що його змило хвилями.

А його тіло спочивало в грандіозної гробниці — в самому храмі. Господь наказав бурі закидати його труну землею, і він залишається під важким піщаним покривом і понині.

Піски покрили величні склепіння храму, і над ним ростуть тепер терен і дикі троянди. З пісків визирає лише одна дзвіниця — величний пам’ятник над могилою Юргена, видний здалеку за кілька миль. Ні один король не удостоювався більш чудового пам’ятника! Ніхто не порушить спокою померлого; ніхто і не знає або, принаймні, не знав досі, де він похований. Мені ж розповів про все вітер, розгулює над дюнами.