Про мудрості, силі та кмітливості розповідає казка «Іван селянський син і мужичок…». Приснився раз цареві срібний кінь з місяцем на лобі. І цар захотів дістати такого коня. За справу взявся син жебрака Іван. Але халепа трапилася – не міг богатир коня підібрати ні в царських стайнях, ні у вільних табунах. Один дідок підказав, де взяти жеребця і виховати під себе. На ньому Іван і відправився виконувати царський наказ. Поборов Іван спочатку триголового змія, відрубавши йому голову, потім шестиголового, потім змія з дев’ятьма головами. Найстрашніший бій був з двенадцатиголовым змієм…

Текст казки

У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар; у цього царя на дворі був стовп, а в цьому стовпі три кільця: одне золоте, а друге-срібне, а третє мідне. В одну ніч цареві привидівся такий сон: ніби біля золотого кільця був прив’язаний кінь — що ні шерстинка, то серебринка, а по лобі світлий місяць. Вранці встав він і наказав клич клікати: хто цей сон розсудить і коня того витягне, за того свою дочку віддам і половину царства на додачу. Зібралося на царський клич безліч князів, бояр і всяких панів; думали-думали — ніхто не може сну розтлумачити, ніхто не береться коня дістати.

Нарешті доповіли цареві, що у такого-то жебрака дідка є син Іван, який може розтлумачити сон і коня дістати. Цар наказав покликати його. Закликали Івана. Питає його цар: «Рассудишь чи ти мій сон і дістанеш чи коня?» Іван відповідає: «Розкажи наперед, що за сон і який тобі потрібен кінь?» Цар каже: «минулої ночі привиділося мені, ніби біля золотого кільця на моєму подвір’ї був прив’язаний кінь — що ні шерстинка, то серебринка, а по лобі світлий місяць». — «Це не сон, а реальність; тому що минулої ночі на цьому коні приїжджав до тебе двенадцатиглавый змій і хотів царівну вкрасти». — «А чи можна дістати цього коня?» Іван відповідає: «Можна — тільки тоді, як мине мені п’ятнадцять років». У той час було Івану тільки дванадцять років; цар узяв його в палац, годував і напував до п’ятнадцяти.

Ось як Іванові минуло п’ятнадцять років, сказав він цареві: «Давай, добродію, мені коня, на якому можна б доїхати до того місця, де змій знаходиться». Цар повів його в стайні і показав всіх своїх коней; тільки він не міг ні одній вибрати по своїй силі і тяжкості: як накладе на яку кінь свою богатирську руку, та й упаде. І сказав він до царя: «Пусти мене в чисте поле пошукати собі під силу коня». Цар його відпустив.

Іван селянський син три роки шукав, ніде не міг знайти. Йде зі сльозами назад до царя. Попадається йому назустріч дідусь і питає: «Що ти, хлопче, плачеш?» Він йому на попит грубо відповідав, просто-напросто прогнав від себе; дідусь мовив: «Дивись, малий, не пом’яни мене». Іван трохи відійшов від старого, подумав сам собі: «За що я образив старого? Старі люди багато знають». Побіг, догнав старого, упав йому в ноги і сказав: «Дідусю, вибач мене, зі кручины тебе образив. Я плачу ось про що: три роки ходив я по полю за різними табунів — ніде не міг знайти по собі коня». Старий відповідає: «Піди в таке-то село, там у дядька на конюшні стоїть кобила, а від тієї кобили родився паршивий лоша; ти візьми його і выкорми: він тобі буде під силу». Іван вклонився старому й пішов у село.

Приходить до мужика прямо в стайню, побачив кобилу з паршивим лошам і наклав на того коня руку. Лоша нітрохи не поробил1; він узяв його у селянина, погодував кілька часу, приїхав до царя, і розповів йому, як добув собі коня. Потім став сряжаться в гості до змія. Цар запитав: «Скільки тобі, Іван селянський син, треба сили?» Відповідає Іван: «На що мені твоя сила? Я один можу дістати; хіба тільки для посилок дай чоловік шість». Дав йому цар шість чоловік; ось вони зібралися і поїхали.

Довго чи коротко вони їхали — нікому не відомо; відомо тільки те, що приїхали вони до вогненної річки, через річку міст лежить, а навколо річки величезний ліс. У тому лісі розкинули вони намет, дістали різних напоїв, почали пити, їсти, веселитися. Іван селянський син каже товаришам: «Давайте, хлопці, кожну ніч по черзі вартувати: не буде проїжджати через цю річку?» І сталося так: хто не піде з його товаришів караул тримати, всякий нап’ється з вечора п’яний і нічого не бачить.

Нарешті пішов чатувати Іван селянський син; дивиться: в саму полуночь їде через річку змій про трьох головах і подає голос: «Ні мені ні сперечальника, ні наговорщика; є хіба один сперечальник і наговорщик — Іван селянський син, та й того ворон в міхурі кісток не заносив!» Іван селянський син з-під мосту вискочив: «Брешеш ти! Я тут». — «А якщо тут, то давай посперечаємося». І виїхав змій проти Івана на коні, а Іван виступив піший, розмахнувся своєю шаблею і зрубав змію всі три голови, а коня собі взяв і прив’язав біля шатра.

На другу ніч Іван селянський син убив шестиглавого змія, на третю ніч дев’ятикупольного і повкидав їх у вогняну річку. А як пішов чатувати на четверту ніч, то приїхав до нього двенадцатиглавый змій і став говорити гнівно: «Хто такий Іван селянський син? Зараз виходь до мене! Навіщо побив моїх синів?» Іван селянський син виступив і сказав: «Дозволь мені наперед сходити до свого шатра; а після битися будемо», — «Добре, йди!» Іван побіг до товаришів: «Ну, хлопці, ось вам таз, дивіться у нього; коли він сповнений наллється крові, приїжджайте до мене». Вернувся і став проти змія, і коли вони розійшлися і вдарилися, то Іван з першого разу зрубав у змія чотири голови, а сам по коліна в землю пішов; у другий раз розійшлися — Іван три голови зрубав, а сам по пояс у землю пішов; в третій раз розійшлися — ще три голови відсік, сам по груди пішов; нарешті одну зрубав — за шийку пішов. Тоді тільки вспомянули про нього товариші, подивилися в таз і побачили, що кров через край ллється; прибігли і зрубали у змія останню голову, а Івана із землі витягли. Іван селянський син взяв зміїного коня і повів до шатра.

Ось пройшла ніч, настає ранок; почали добрі молодці пити, їсти, веселитися. Іван селянський син встав від веселощів і сказав своїм товаришам: «Ви, хлопці, почекайте мене!» — а сам повернувся котом, пішов по мосту через вогняну річку, прийшов в той будинок, де жили змії, і став дружиться з тамтешніми кішками. А в цілому будинку залишилося в живих тільки сама змеіха та три її невістки; вони сидять у світлиці і говорять між собою: «Як би нам лиходія Івана селянського сина погубити?» Мала невістка каже: «Куди б не поїхав Іван селянський син, зроблю на шляху голод, а сама оборочусь яблунею; як він з’їсть яблучко, зараз розірве його!» Середня сказала: «А я на шляху їх зроблю спрагу і оборочусь колодязем; нехай спробує випити!» Старша сказала: «А я наведу сон, а сама стану ліжком; якщо Іван селянський син ляже, то зараз помре!» Нарешті сама свекруха сказала: «А я разіну свою пащу, від землі до неба і всіх їх пожру!» Іван селянський син вислухав усе, що вони говорили, вийшов із світлиці, повернувся людиною і прийшов до своїх товаришів: «Ну, хлопці, сряжайтесь в шлях!»

Зібралися, поїхали в дорогу, і в перший раз на шляху став жахливий голод, так що годі було перекусити; вони бачать — стоїть яблуня; товариші Іванови хотіли нарвати яблук, але Іван не велів. «Це, — каже, — не яблуня!» — і почав її рубати; з яблуні кров пішла. Вдруге напали на них спрага; Іван побачив колодязь, не велів пити, почав рубати — з колодязя кров потекла. В третій раз напав на них сон; стоїть на дорозі ліжко, Іван і її порубав. Вони під’їжджають до пащі, роззявленими від землі до неба; що робити? Надумали з розльоту через пащу скакати. Ніхто не міг перескочити; тільки перескочив один Іван селянський син: виніс його з біди чудовий кінь — що ні шерстинка, то серебринка, а по лобі світлий місяць.

Приїхав він до однієї річці; у тієї річки стоїть хатинка. Тут попадається йому назустріч мужик сам з перст, вуса на сім верст і каже йому: «Віддай мені коня; а коли не віддаси честю, то насилкой візьму!» Відповідає Іван: «Відійди від мене, проклятий гад, покудова тебе конем не розчавив!» Мужик сам з перст, вуса на сім верст збив його на землю, сів на коня і поїхав. Входить Іван избенку і сильно про коні тужить. В тій избенке лежить на печі безногий-безрукий і каже Іванові: «Послухай, добрий молодець — не знаю, як тебе по імені назвати; навіщо ти зв’язувався з ним боротися? Я не такий був богатир, як ти; та й то він у мене і руки і ноги з’їв!» — «За що?» «А за те, що я у нього на столі хліб поїв!» Іван почав питати, як би назад коня дістати? Каже йому безногий-безрукий: «Іди на таку-то річку, зніми перевезення, три роки перевозь, ні з кого грошей не бери; хіба тоді дістанеш!»

Іван селянський син вклонився йому, пішов на річку, зняв перевезення і цілих три роки перевозив безденежно. Одного разу трапилося йому перевозити трьох старичків, вони дають йому грошей, він не бере. «Скажи, добрий молодець, чому ти грошей не береш?» Він відповідає: «обіцянки». — «З яким?» — «У мене єхидний людина коня відбив; так мене добрі люди навчили, щоб я перевіз зняв так три роки ні з кого грошей не брав». Старички сказали: «Мабуть, Іван селянський син, ми готові тобі прислужитися — твого коня дістати». — «Допоможіть, рідні!» Старенькі були не прості люди: це був Студенець, Ненажера і чаклун. Чаклун вийшов на берег, намалював на піску човен і каже: «Ну, братці, ви бачите цю човен?» — «Бачимо!» — «Сідайте в неї». Сіли всі четверо в цю човен. Каже чаклун: «Ну, легка човник, сослужи мені службу, як колись служила».

Раптом човен піднялася по повітрю і миттю, мов стріла, пущена з лука, привезла їх до великої кам’янистій горі. У тієї гори будинок стоїть, а в будинку живе сам з перст, а вуса на сім верст. Послали старі Івана коня питати. Іван почав коня просити; мужичок сам з перст, вуса на сім верст сказав йому: «Украдь у царя дочку і привези до мене, тоді віддам коня». Іван сказав про те своїм товаришам, і зараз вони його залишили, а самі до царя, вирушили. Приїжджають; цар дізнався, навіщо вони приїхали, і наказав слугам лазню витопити, червоного загострити: нехай де задихнуться! Після попросив гостей в баню: вони подякували і пішли. Чаклун велів наперед Студенцу йти. Студенець зійшов у лазню і прохолодить; ось вони вимилися, выпарились і прийшли до царя. Цар наказав великий обід подавати; безліч всяких страв на стіл було подано. Ненажера взявся і все поїв. Вночі зібралися гості потихеньку, вкрали царівну, привезли до мужика сам з перст, вуса на сім верст; царівну йому віддавали, а коня виручали.

Іван селянський син вклонився стареньким, сів на коня і поїхав до царя. Їхав-їхав, зупинився в чистому полі відпочити, розбив намет і ліг опочив тримати. Прокинувся, хвать — біля нього царівна лежить. Він зрадів, почав його питати: «Як сюди попала?» Царівна сказала: «Я обернулась булавкою та в твій комір застромилася». В ту ж хвилину обернулась вона знову булавкою; Іван селянський син встромив її в комір і поїхав далі. Приїжджає до цареві; цар побачив дивовижного коня, приймає доброго молодця з честию і розповідає, як у нього вкрали дочку. Іван каже: «Не журися, государ! Я привіз її назад». Вийшов в іншу кімнату; царівна обернулась красною дівицею. Іван узяв її за руку і привів до царя. Цар ще більше зрадів, узяв собі коня, а доньку віддав заміж за Івана селянського сина. Іван і понині живе з молодою жінкою.