Розповідь казки Бажова \”Гірничий майстер\” ведеться від імені нареченої головного героя Данила, який залишився працювати у Господині Мідної гори. Як він там опинився і що з ним сталося, можна дізнатися, прочитавши казку «Кам’яна квітка». Цей твір є логічним продовженням першого і присвячене воно мужньої Катерині, набравшись хоробрості і рішуче йде до мети – визволити свого коханого.

У відсутність Данила почався мор на людей. Померли Катеринины батьки. Залишилася вона зовсім одна. Вирішила піти жити до названого батька Данила – Прокопьичу…

Текст казки

Катя – Данилова-то наречена – незамужницей залишилася. Роки два або три минуло, як Данило загубився, – вона і зовсім з невестинской пори вийшла. За двадцять-то років, по-нашому, по-заводському перестарок вважається. Хлопці рідко сватають, вдівці більше. Ну, а ця Катя, видно, була пригожа, до неї всі женихи лізуть, а у неї тільки і слів:

– Данилу обіцялася.

Її вмовляють:

– Що поробиш! Обіцялася, та не вийшла. Тепер про це і згадувати не до чого. Давно людина вигин.
Катя на своєму стоїть:

– Данилу обіцялася. Може, й прийде ще він.

Їй тлумачать:

– Його немає в живих. Вірне справа.

А вона уперлася на своєму:

– Ніхто його мертвим не бачив, а для мене він і поготів живий.
Бачать – не в собі дівка, – відстали. Інші на сміх ще піднімати стали: прозвали її мертвяковой нареченою. Їй це прильнуло. Катя Мертвякова та Катя Мертвякова, рівне іншого прозванья не було.

Тут якийсь мор на людей трапився, і у Каті старі обоє померли. Спорідненість у неї велика. Три брата одружених та заміжніх сестер скільки-то. Рассорка проміж ними і вийшла – кому на батьківському місці залишатися. Катя бачить – безглуздя пішла, і каже:

– Піду-но я в Данилушкову хату жити. Зовсім Прокопьич старий став. Хоч за них походжу. Брати-сестри вмовляти, звичайно:

– Не підходить це, сестра. Прокопьич хоч старий чоловік, а мало що про тебе сказати не можуть.

– Мені-то, – відповідає, – що? Не я пліткаркою стану. Прокопьич, піди-ко, мені не чужий. Прийомний батько мого Данила. Тятенькой його кликати буду.

Так і пішла. Воно й те сказати: сімейні не міцно в’язалися. Про себе думали: зайвий із сім’ї – менше шуму. А Прокопьич що? Йому по душі довелося.

– Спасибі, – каже, – Катька, що про мене згадала.

От і стали вони поживати. Прокопьич за верстатом сидить, а Катя по господарству бігає – в городі там, зварити-постряпать і протча. Господарство невелике, звичайно, на двох-то… Катя – моторна дівчина, довго їй!.. Впорається і сідає за яке рукоделье: зшити-зв’язати, мало. Спершу у них гладенько котилося, тільки Прокопьичу все гірше та гірше. День сидить, два лежить. Изробился, старий став. Катя і заподумывала, як вони далі жити стануть.

“Жіночим рукоділлям не прогодуєшся, а іншого ремесла не знаю”.

От і каже Прокопьичу:

– Тятенька! Ти б хоч навчив мене чогось простіше.

Прокопьичу навіть смішно стало.

– Що ти! Дівоче справу за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.

Ну, вона все ж таки придивлятися до Прокопьичеву ремеслу стала. Допомагала йому, де можна. Розпиляти там, пошліфувати. Прокопьич і став їй те-інше показувати. Не те, щоб даний. Бляшку обточити, ручки до вилок-ножам зробити і протча, що в ходу було. Пустяшно, звичайно, справа, копеечно, а всі разоставок.

Прокопьич недовго зажився. Тут брати-сестри вже спонукати Катю стали:

– Тепер тобі заневолю треба виходити заміж. Як ти сама будеш жити?

Катя їх обрізала:

– Не ваша печаль. Ніякого мені вашого нареченого не треба. Прийде Данилушко. Вивчиться в горі і прийде.

Брати-сестри руками на неї махають:

– В розумі ти, Катерино? Таке і говорити гріх! Давно помер чоловік, а вона його чекає! Дивись, ще блазнить (ввижатися. – Ред.) стане.

– Не боюся, – відповідає, – цього.

Тоді рідні питають:

– Чим ти хоч жити-то станеш?

– Про це, – відповідає, – теж не журіться. Протримаюся одна.

Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокопьича деньжонки залишилися, і знову за своє:

– От і вийшла дура! Коли гроші є, мужика беспременно у будинку треба. Не приведи господи, – пополювати хто за грошима. Згорнуть тобі голову, як куренку. Тільки й світла бачила.

– Скільки, – відповідає, – на мою долю годиться, стільки й побачу.

Брати-сестри довго ще гомоніли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя заколодила своє:

– Протримаюся одна. Ніякого вашого нареченого не треба. Давно у мене є.

Осердились, звичайно, рідні:

– В разі, до нас і очей не показуй!

– Спасибі, – відповідає, – братці милі, сестриці люб’язні! Пам’ятати буду. Самі-то не забудьте – повз похаживайте!

Сміється, значить. Ну, рідня і дверима хлоп.

Катя залишилася одна-однісінька. Поплакала, звичайно, спершу, потім і каже:

– Брешеш! Не піддамся!

Витерла сльози і по господарству зайнялася. Мити та шкребти – наводити чистоту. Упоралась – і відразу до верстата села. Тут теж свій порядок наводити стала. Що їй не потрібно, то подалі, а що постійно потрібно, то під руку. Навела так-то порядок і хотіла сідати за роботу:

“Спробую сама хоч одну бляшку обточити”.

Кинулася, а каменю підходящого немає. Уламки Данилушковой дурман-чашки залишилися, та Катя берегла їх. В особливому вузлі вони були зав’язані. І Прокопьича каменю, звичайно, багато було. Тільки Прокопьич до смерті на великих роботах сидів. Ну, і камінь великий. Обломышки так шматочки всі підібралися – порасходовались на дрібну річ. Ось Катя і думає:

“Треба, видно, сходити на руднишных відвалах пошукати. Не потрапить підходящий камешок”.

Від Данила так і від Прокопьича вона чула, що вони у Зміїної гірки брали. Ось туди і пішла.

На Гумешках, звичайно, завжди народ: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю-то – куди вона з кошиком пішла. Каті це нелюбо, що на неї марно очі пялят. Вона і не стала на відвалах з цієї сторони шукати, обійшла гору. А там ще ліс ріс. Ось Катя по цьому лісі і забралася на саму Зміїну гірку, так тут і села. Гірко їй стало – Данилушку згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей немає, ліс навкруги, – вона і не сторожится. Так сльози на землю і каплют. Поплакала, дивиться – у самої ноги малахіт-камінь позначився, тільки весь в землі сидить. Чим його візьмеш, коли ні кайлы, ні брухту? Катя все-таки поворушив його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. Ось вона і давай прутиком якимось землю відгрібати від каменя. Отгребла, скільки можна, стала вышатывать. Камінь і подався. Як хрупнуло знизу, – рівно сучок обламався. Камешок невеликий, начебто плитки. Товщиною пальця в три, шириною в долоню, а довжиною не більше двох чвертей. Катя навіть подивилась.

– Як раз за моїм думкам. Распилю його, так скільки бляшок вийде. І втрати самий дрібниця.

Принесла камінь додому і відразу зайнялася розпилювати. Робота не швидка, а Каті ще треба по домашності управлятися. Дивись, весь день в роботі, і нудьгувати ніколи. Тільки за верстат сідати, все про Данилушку згадає:

– Подивився б він, який тут новий майстер з’явився. На його-то так Прокопьичевом місці сидить!

Знайшлися, звичайно, охальники. Як без цього… Вночі під якесь свято засиділася Катя за роботою, а троє хлопців і перелізли до неї в огорожу. Полякати хотіли алі і ще що – їх справа, тільки всі напідпитку. Катя ширкает пилкою-то й не чує, що в ній в сенках люди. Почула, коли вже в хату ломитися стали:

– Відчиняй, мертвякова наречена! Приймай живих гостей!

Катя спершу вмовляла їх:

– Ідіть, хлопці!

Ну, їм це нічого. Ломляться у двері, того й гляди – зірвуть. Тут Катя скинула гачок, расхлобыснула двері і кричить:

– Заходь, нето. Кого першого лобанить?

Хлопці дивляться, а вона з сокирою.

– Ти, – кажуть, – без жартів!

– Які – відповідає, – жарти! Хто за поріг, того й по лобі.

Хлопці хоч п’яні, а бачать – справа неабияка. Дівка вікова, наплічник круте, очей рішучий, і сокира, очевидно, у руках бував. Не посміли адже увійти. Погомоніли-погомоніли, забралися так ще самі ж про це розповіли. Хлопців і стали дражнити, що вони троє від однієї дівки втекли. Їм це не сподобалось, звичайно, вони і сплели, ніби Катя не одна була, а за нею мертвяк стояв.

– Та такий страшний, що заневолю втечеш.

Хлопцям повірили – не повірили, а по народові з того часу пішло:

– Нечисте в цьому будинку. Недарма вона одна-однісінька живе.

До Каті це донеслося, так вона засмучуватися не стала. Ще подумала: “Хай плетуть. Мені так-то і краще, якщо стануть побоюватися. Інший раз, дивись, не полізуть”.

Сусіди і на те дивуються, що Катя за верстатом сидить. На сміх її підняли:

– За мужичье ремесло взялася! Що у неї вийде!

Це Каті солоніша довелося. Вона й сама думала: “Вийде у мене в однієї-то?” Ну, все ж таки впоралася з собою: “Базарський товар! Багато треба? Лише б гладко було… Неуж і того не подужаю?”

Розпиляла Катя камешок. Бачить – візерунок на рідкість припав, і як намічено, в якому місці поперек відпиляти. Подивилась Катя, як спритно все довелося. Поділила по-готового, обточувати стала. Справа не особливо хитра, а без звички теж не зробиш. Помаялась спершу, потім навчилася. Хоч куди бляшки вийшли, а втрати і зовсім немає. Тільки і в брос, що на місце довелося.

Наробила Катя бляшок, ще раз подивилась, який вихідний камешок виявився, і стала кумекати, куди збути саморобку. Прокопьич таку дрібницю в місто, траплялося, возив і там все в одну лаву здавав. Катя багато разів про цю крамницю чула. Ось вона і придумала сходити в місто.

“Запитаю там, будуть напередки мою саморобку приймати”.

Затворила хатинку і пішла пішки. У Польовий і не помітили, що вона в місто прибралася. Дізналася Катя, де той господар, який у Прокопьича саморобку брав, і заявилася прямо в крамницю. Дивиться – тут повно всякого каменю, а малахітових бляшок цілий шкап за склом. Народу в крамниці багато. Хто купує, хто саморобку здає. Господар строгий так важливий такий.

Катя спершу й підступити боялася, потім насмелилась і питає:

– Не треба малахітових бляшок?

Господар пальцем на шкап вказав:

– Не бачиш, скільки в мене добра цього?

Майстри, які роботу здавали, приспівують йому:

– Багато нині на цю саморобку майстрів розвелося. Тільки камінь переводять. Того не розуміють, що для бляшки візерунок хороший потрібно.

Один майстер з полевских. Він і каже господареві потихеньку:

– Недоумок ця дівка. Бачили її сусіди за верстатом. Ось, мабуть, настряпала.

Господар тоді й каже:

– Ну-ко, покажи, з чим прийшла? Катя і подала йому бляшку. Подивився господар, потім на Катю втупився і каже:

– У кого вкрала?

Каті, звичайно, це прикро здалося. По-іншому вона заговорила:

– Яке твоє право, не знаючи людини, так про нього говорити? Дивись ось, якщо не сліпий! У кого можна стільки бляшок на один візерунок вкрасти? Ну-ко, скажи! – і висипала на прилавок всю саморобку.

Господар і майстри бачать – вірно, на один візерунок. І візерунок рідкісний. Ніби з середини-то дерево виступає, а птах на гілці сидить і внизу теж птах. Виразно видно й зроблено чисто.

Покупці чули цю розмову, потягнулися теж подивитися, тільки господар відразу всі бляшки прикрив. Знайшов заделье.

– Не видно купою. Зараз я їх під скло розкладу. Тоді вибирайте, що кому любо. – А сам Каті каже: – Іди он у ті двері. Зараз гроші отримаєш.

Пішла Катря, і господар за нею. Зачинив дверцята, запитує:

– Почім здаєш?

Катя чула від Прокопьича ціни. Так і сказала, а господар давай реготати:

– Що ти!.. Що ти! Таку-то ціну я одному полевскому майстру Прокопьичу платив так ще його приемышу Данилу. Так адже майстри були!

– Я, – відповідає, – від них і чула. З тієї ж родини буду.

– Он що! – здивувався господар. – Так це, видно, у тебе Данилова робота залишилася?

– Ні, – відповідає, – моя

– Камінь, може, від нього залишився?

– І камінь сама добувала.

Господар, видно, не вірить, а лише рядитися не став. Розрахувався по-чесному та ще каже:

– Вперед трапиться таке зробити, неси. Безвідмовно приймати буду і ціну покладу справжню.

Пішла Катря, радіє, – скільки грошей отримала! А господар ті бляшки під скло виставив. Покупці набігли:

– Скільки?

Він, звичайно, не помилився, – в десять разів проти купленого призначив, так і наговорює:

– Такого візерунка ще не бувало. Полевского майстра Данила робота. Краще його не зробити. Прийшла Катя додому, а сама все дивується:

– От штука яка! Краще всіх мої бляшки виявилися! Хороший камешок попався. Випадок, видно, щасливий підійшов. – Потім і кинулася: – А не Данилушко це мені звісточку подав?

Подумала так, скрутилася і побігла на Зміїну гору.

А той малахитчик, який хотів Катю перед міським купцем осоромити, теж додому вернувся. Завидно йому, що у Каті такий рідкісний візерунок вийшов. Він і придумав:

– Треба подивитися, де вона камінь бере. Не нове чи місце їй Прокопьич або Данило вказали?

Побачив, що Катя кудись побігла, він і пішов за нею. Бачить – Гумешки вона обійшла стороною і куди-то за Зміїну гору пішла. Майстер туди ж, а сам думає: “Там ліс. По лісі-то до самої ямці прокрадусь”.

Зайшли в ліс. Катя зовсім близько і анітрохи не сторожится, не озирається, не прислухається. Майстер радіє, що йому так легенько дістанеться нове місце. Раптом збоку щось зашуміло, та так, що майстер навіть злякався. Зупинився. Що таке? Поки він так-то розбирався, Каті і не стало. Бігав він, бігав по лісі. Ледве вибрався до Сіверського ставку – версти, мабуть, за дві від Гумешек.

Катя сном справи не знала, що за нею підглядають. Забралася на гору, до того самого місця, де перший камешок брала. Ямка ніби побільше стала, а збоку знову такий же камешок видно. Пошатала його Катя, він і відстав. Знову, як сучок, хрупнул. Катя Взяла камешок і заплакала-заголосила. Ну, як дівки-баби по покійнику ревуть, всякі слова збирають:

– На кого ти мене, милий серцевий друг, покинув, – і протча тако…

Наревелась, ніби трохи легше стало, варто – задумалася, в руднишную бік дивиться. Місце тут ніби галявини. Кругом ліс густий та високий, а в руднишную бік дрібніші пішов. Час на заході. По низу від лісі на галявині стало темніти, а в те місце – до копальні сонечко довелося. Так і горить це місце, і всі камінці на ньому блищать.

Каті це цікаво здалося. Хотіла ближче підійти. Ступила крок, а під ногою і схрупало. Відсмикувала вона ногу, дивиться – землі під ногами немає.

Стоїть вона на якомусь високому дереві, на самій вершині. З усіх боків такі ж вершини підійшли. У прогалы поміж деревами внизу видно трави та квіти, і зовсім вони на тутешні не схожі.

Інша б на Катриному місці перелякалася, крик-вереск підняла, а вона зовсім про інше подумала:

“Он вона, гора, розкрилася! Хоч би на Данилушку поглянути!”

Тільки подумала і бачить через прогалы – йде хтось внизу, на Данилушку походить і руки вгору тягне, ніби щось сказати хоче. Катя світла не взвидела, так і кинулась до нього… з дерева! Ну, а впала відразу на землю, де стояла. Образумилась та й каже собі:

– Вірно, що блазнить мені стало. Треба якнайшвидше додому йти.

Йти треба, а сама сидить та сидить, чекає, не розкриється ще гора, не здасться знову Данилушко. Так до потемків і просиділа. Тоді тільки й пішла додому, а сама думає: “Побачила все-таки Данилушку”.

Той майстер, який за Катею підглядав, додому до цього часу вибіг. Подивився – хатинка у Каті замкнені. Він і причаївся, – подивлюся, що вона притягла. Бачить – йде Катя, він і встав поперек дороги:

– Ти куди ходила?

– На Зміїну, – відповідає.

– Вночі? Що там робити?

– Данилу побачити…

Майстер так і шарпнувся, а на інший день по заводу перешіптування поповзли:

– Зовсім збожеволіла мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, небіжчика чекає. Як би ще завод не підпалила, з малого-то розуму.

Брати-сестри почули, знову прибігли, давай строжить та вмовляти Катю. Тільки вона і слухати не стала. Показала їм гроші і каже:

– Це, думаєте, звідки у мене? У хороших майстрів не беруть, а мені за перводелку стільки відвалили! Чому так?

Брати чули про її успіх і кажуть:

– Щасливий випадок вийшов. Про що тут говорити.

– Таких, – відповідає, випадків не бувало. Це мені Данило сам такий камінь підклав і візерунок вивів.

Брати сміються, сестри руками махають:

– І справді збожеволіла! Треба прикажчика сказати. Як би всамделе завод не підпалила!

Не сказали, звичайно. Посоромилися сестру-то видавати. Тільки вийшли та й змовилися:

– Треба за Катериною дивитися. Куди піде – зараз же за нею бігти.

А Катя проводила рідню, двері замкнула так почала новий-то камешок розпилювати. Пиляє та загадує:

– Коли такий же издастся, значить, не поблазнило мені – бачила я Данилушку.

От вона й поспішає розпиляти. Подивитися їй скоріше полювання, як по-справжньому візерунок вийде. Ніч вже давно, а Катя за верстатом сидить. Одна сестра прокинулася в цю пору, побачила вогонь у хаті, підбігла до віконця, дивиться крізь щілинку в віконницях і дивується:

– І сон її не бере! Мені з дівкою!

Отпилила Катя дощечку – візерунок і позначився. Ще краще те й те. Птах з дерева полетіла донизу, розправила крила, а знизу назустріч інша летить. П’ять разів цей візерунок на досочке. З точки в точку намічено, як поперек розпиляти. Катя тут і думати не стала. Схопилася та й побігла кудись. Сестра за нею. Дорогою постукала до братів – біжіть, мовляв, скоріше. Вибігли брати, ще народ збили. А вже светленько стало. Дивляться – Катя повз Гумешек біжить. Туди всі й кинулися, а вона, видно, й не чує, що народ за нею. Пробігла рудник, тихше пішла в обхід Зміїної гірки. Народ теж призадержался – побачимо, мовляв, що вона буде робити.

Катя йде, як звично, на гірку. Глянула, а ліс кругом якийсь небувалий. Помацала рукою дерево, а воно холодне та гладке, як камінь шліфований. І низом трава теж кам’яна виявилася, і темно ще тут. Катя і думає:

“Видно, я в гору потрапила”.

Рідня та народ тієї часом переполошилися:

– Куди вона поділася? Зараз близько була, а не стало!

Бігають, метушаться. Хто на гору, хто навколо гірки. Перегукуються один з одним: “Там не видно?”

А Катя ходить в кам’яному лісі і думає, як їй Данилу знайти. Походила-походила так і закричала:

– Данило, озовися!

По лісі голк пішов. Суччя запостукивали: “Немає його! Немає його! Немає його!” Тільки Катя не унялась.

– Данило, озовися!

По лісі знову: “Немає його! Немає його!”

Катя знову:

– Данило, озовися!

Тут Господиня гори перед Катею і здалася.

– Навіщо ти, – питає, – в мій ліс забралася? Чого тобі? Камінь, чи що, хороший шукаєш? Будь-бери та йди швидше!

Катя тут і каже:

– Не треба мені твого мертвого каменю! Подавай мені живого Данилушку. Де він у тебе захований? Яке твоє право чужих наречених зманювати?

Ну, смілива дівка. Прямо на горло наступати стала. Це Господині! А та нічого, варто спокійненько:

– Іще що скажеш?

– А то й скажу – подавай Данилу! У тебе він… Господиня розреготалася та й каже:

– Ти, дура-дівка, знаєш, з ким говориш?

– Не сліпа, – кричить, – бачу. Тільки не боюся тебе, розлучниця! Ніскілечки не боюсь! Хоч ні хитро у тебе, а до мене Данило тягнеться. Сама бачила. Що, взяла?

Господиня тоді й каже:

– А от послухаємо, що він сам скаже. До того в лісі темненько було, а тут відразу рівно він ожив. Світло стало. Трава знизу різними вогнями загорілася, дерева один іншого краше. У прогалы галявинку видно, а на ній квіти кам’яні, і бджілки золоті, як іскорки, над тими квітами. Ну, така, чуєш-ко, краса, що вік би не нагляделся. І бачить Катя біжить по цьому лісі Данило. Прямо до неї. Катя кинулася назустріч: “Данилушко!”

– Почекай, – каже Господиня і запитує: – Ну, Данило-майстер, вибирай – як бути? З нею підеш – все моє забудеш, тут залишишся – її і людей забути треба.

– Не можу, – відповідає, – людей забути, а її кожну хвилину пам’ятаю.

Тут Господиня посміхнулася светленько і каже:

– Твоя взяла, Катерина! Бери свого майстра. За відважність та твердість твою ось тобі подарунок. Нехай у Данила все моє в пам’яті залишиться. Тільки ось це нехай міцно забуде! – І галявинка з дивовижними квітами відразу згасла. – Тепер ідіть в ту сторону, – зазначила Господиня та ще попередила: – Ти, Данило, про гору людям не сказывай. Кажи, що на вишкіл до дальнього майстру ходив. А ти, Катерино, і думати забудь, що я тебе нареченого сманивала. Сам він прийшов за тим, що тепер забув.

Вклонилася тут Катя:

– Вибач на худому слові!

– Гаразд, – відповідає, – що кам’яної зробиться! Для тебе кажу, щоб остуды у вас не було.

Пішли Катя з Данилом по лісу, а він все темніша та темніша, а під ногами нерівно – горби та ямки. Озирнулися, а вони на руднику – на Гумешках. Час ще раніше, і людей на руднику немає. Вони потихеньку і пробралися додому. А ті, що за Катею побігли, все ще по лісі бродять так перегукуються: “Там не видно?”

Шукали-шукали – не знайшли. Прибігли додому, а Данило біля віконця сидить.

Злякалися, звичайно. Цураються, закляття різні говорять. Потім бачать – трубку Данило став набивати. Ну і відійшли.

“Не стане ж, – думає, – мертвяк трубку палити”.

Підходити стали один по одному. Дивляться – і Катя в хаті. У печі толкошится, а сама веселехонька. Давно її не бачили. Тут і зовсім осміліли, в хату ввійшли, стали питати:

– Де це тебе, Данило, давно не видно?

– Коливань, – відповідає, – ходив. Прочув про тамтешнього майстра по кам’яному справі, ніби краще його немає на роботі. Ось і заохотило повчитися маленько. Тятенька покійний відмовляв. Ну, а я посамовольничал – потайки пішов, Каті он тільки позначився.

– Чого, – питають, – чашу свою розбив?

– Ну, мало що… З вечорки прийшов… Може, випив лишку… Не по думкам припала, ось і ахнув. У всякого майстра таке, мабуть, траплялося. Про що говорити.

Тут брати-сестри до Каті приступати сталі, чому не сказала про Коливань. Тільки від Каті теж трохи добилися. Відразу відрізала:

– Чия б корова мичала, моя б мовчала. Мало я вам казала, що Данило живий. А ви що? Женихів мені підсовували так збивали зі шляху! Сідайте-но краще за стіл. Испеклась у мене чирла (яєчня-глазуья. – Ред.).

На тому справа й скінчилося. Посиділа рідня, поговорили про те, іншому, розійшлася. Увечері пішов Данило до прикажчика з’явитися. Той пошумів, звичайно. Ну, все-таки залагодили справу.

Ось і стали Данило з Катею в своїй хатинці жити. Добре, звіщають, жили, відповідно. По роботі-то Данилу всі гірничим майстром звали. Проти нього ніхто не міг зробити. І достаток у них з’явився. Тільки ні-ні – та й задумається Данило. Катя розуміла, звичайно, – про що, так помалкивала.