В основу авторських творів Ст. Сутєєва покладено принцип пізнання світу, про це оповідає казка «Дядя Міша». Головний персонаж – господар тайги. Настала осінь, звірі почали робити заготовки на зиму. Дізнавшись про це, ведмідь вирішує запастися провіантом. Почав з моркви, переключився на гриби, потім на лісові горіхи. Забувши про них, відправляється на риболовлю. Не зміг втриматися клишоногий і від пропозиції Лисиці – добути курей в селі. Одна невдача: яку б справу Міша не почав, тут же його кидає і приступає до іншого, тому в барліг відправився голодним.

Текст казки

Зайшов якось Ведмідь до Зайця в город і питає:

— Як справи, Косий?

— Так от, моркву смикаю, дядя Міша.

— А гарна морквина?

— Хороша, дядя Міша, та тільки сидить глибоко.

— Мені, мабуть, теж морквини потрібно, — задумливо сказав Ведмідь, — в запас на зиму…

— На здоров’я, дядя Міша! Бери скільки хочеш!

Попльовував Ведмідь собі на лапи й пішов морква смикати, та так, що вона у всі сторони полетіла…

Якраз повз Їжачок проходив, і одна морквина йому прямо в голову попала і на колючках повисла.

— Неподобство яке! — зашипів Їжачок. — Що це тут робиться?

— Морквину смикаємо! — гаркнув Ведмідь. — А ти куди зібрався, Колюча Голова?

— Йду В ліс. За груздями, за білими грибами!

— От гриби — це справа! — зрадів Ведмідь. — Мені запас на зиму потрібен. Йдемо за груздями, за білими грибами!

— Дядя Міша, — пискнув Заєць, — а як же морквина?

— «Морквина, морквина»… — розсердився Ведмідь. — Сам її їж, а я гриби більше люблю!

І пішов за Їжачком в ліс.

Ходить Їжачок по лісу, гриби збирає і собі на колючки наколює, а незграбний Ведмідь їх більше ногами топче.

Білка йому з дерева кричить:

— Що це ти, дядя Міша, всі кланяешься?

— Так от, гриби збираю собі запас на зиму роблю, — відповідає Ведмідь.

— Ну що твої гриби, — пищить Білка, — ти краще горішків спробуй!

Спробував Ведмідь горіхів, і вони йому дуже сподобалися.

— Ось це річ! Я їх відразу, одним махом зберу. Ось так!

Обхопив Ведмідь лапами цілий кущ ліщини, повний стиглих горіхів, і вирвав його із землі прямо з корінням, потім звалив собі на спину й поніс. Побачив це Їжачок, тільки лапками розвів.

Тут назустріч Ведмедю Кіт з вудками.

— Куди зібрався, Вусатий? — зупинив його Ведмідь.

— На рибалку, дядя Міша. Хочу кошенятам рибки наловити.

— Рибки? Я люблю рибку, — облизався Ведмідь. — Мені дуже потрібно на зиму рибкою запастися.

— Що ж, пішли! У мене як раз зайва вудка є, — сказав Кіт.

Пішли на рибалку. Раптом Кіт питає:

— Стривай! А як же твої горіхи, дядя Міша?

— Та що горіхи… Дрібниця. Йдемо швидше рибу ловити, мені її багато на зиму потрібно.

Прийшли на річку.

Тільки закинули вудки — Лисиця тут як тут!

Підсіла до Ведмедя і хіхікає:

— Дрібницями ти, дядя Міша, займаєшся.

— Як це дрібницями? — образився Ведмідь. Мені риба в запас на зиму потрібна.

— Багато ти її наловиш? І яка радість цілу зиму рибу жувати? каже Лисиця. — Я краще тобі інша справа запропоную. Всю зиму мене дякувати будеш.

— Що за справа? — запитав Ведмідь.

— Ходімо в село, курей, качок тягати.

— Курей? Качок? Йдемо швидше! — зрадів Ведмідь і кинув вудку.

— Дядя Міша, в тебе рибка клює! — кричить Кіт.

— Хай клює. Риба не курка, — пробурчав Ведмідь і пішов за Лисицею.

Коли стемніло, Ведмідь і Лисиця поставлю села підкралися до колгоспного пташнику. Лисиця дошку в паркані відсунула і шепоче:

— Ти, дядя Міша, посторожи тут, а я тобі курочок і качечок винесу скільки твоїй душеньці захочеться.

— Гаразд, — каже Ведмідь, — тільки скоріше приходь, побільше принось. Мені запас на зиму потрібен.

Ходить Ведмідь вздовж паркану туди-сюди, дивиться по сторонах, прислухається… Але недовго йому довелося стерегти: собак з усієї села набігло видимо-невидимо! І все гарчать, гавкають-заливаються, того й гляди, розірвуть!

Забув Ведмідь про курей, про крижнів, про Лисицю-шахрайку і з усіх ніг кинувся бігти…

Собаки цілою зграєю — за ним!

Так і гнали бідного Ведмедика до самого лісу.

Тим часом Лисиця зі своєю здобиччю непомітно вилізла з пташника і побігла. Тільки її й бачили!

А вранці лежить Ведмідь у лісі під деревом, стогне, охає…

Повз Мишеня пробігав, побачив Ведмедя, зупинився.

— Що з вами, дядя Міша?

— Так от, собаки… Вчора всю шкуру з мене мало не здерли.

— Собаки? Це недобре, — пискнув Мишеня.

— Я хотів, розумієш, собі на зиму запас зробити…

— Запас — це добре, — пискнув Мишеня.

— Я і моркву смикав, і гриби збирав, і рвав горіхи, рибу ловив, курей тягав…

— Курей тягав? Це недобре, — пискнув Мишеня.

— Все робив — і ось з порожніми лапами залишився…

— Що ж тепер робити будете, дядя Міша? — запитав Мишеня.

— Робити нічого, — сказав Ведмідь. — Зима на носі. Залягу в барліг, буду до весни лапу смоктати…

— Ех, дядьку Мишо! — пискнув Мишеня. Він хотів, видно, ще щось сказати, та тільки махнув лапкою, свиснув і побіг далі.

А що тут скажеш.