Диво чарівного перевтілення являє собою казка «Дванадцять пасажирів» Р. Х. Андерсена. Дія відбувається на новорічну ніч, коли найлегше повірити в найнеймовірніші речі.

Люди радісно зустрічають Новий рік. Ніхто не звертає особливої уваги на чергових гостей. Вони нічим не виділяються, просто хочуть розділити загальне веселощі. Кожен з прибулих на поштовому диліжансі дванадцяти пасажирів привіз подарунки…

Текст казки

Мороз так і тріщав; вызвездило; повітря наче застигло. «Бумс!» — про двері розбився горщик. «Паф!» — постріл вітав Новий рік. Це було в ніч під Новий рік, і годинник як раз пробили дванадцять.

«Тра-та-та-ра!» Прийшла пошта. У міських воріт зупинився поштовий диліжанс, який привіз дванадцять пасажирів; більше в ньому і не вміщувалося; всі місця були зайняті.

«Ура! Ура!» пролунало в будинках, де люди зібралися святкувати настання Нового року. Всі встали з-за столу з повними келихами у руках і почали пити за здоров’я Нового року, примовляючи:

«З Новим роком, з новим щастям! — Вам славну женку! — Вам грошей побільше! — Кінець старих чвар!» Ось які лунали побажання! Люди цокалися, а диліжанс, привізши гостей, дванадцять пасажирів, зупинився в цю хвилину біля міських воріт.

Що це були за господа? У них були з собою і паспорта і багаж, подарунки для тебе, і для мене, для всіх в місті. Хто ж такі були ці гості? Що їм треба було тут і що вони привезли з собою?

— З добрим ранком! — сказали вони вартового біля воріт.

— З добрим ранком! — відповів він, — годинник, адже, вже пробили дванадцять.

— Ваше ім’я? Звання? — запитав вартовий біля першого, вылезшего з диліжанса.

— Поглянь на паспорт! — відповів той. — Я — я!

Це був здоровий хлопець, в ведмежою шубі і хутряних чоботах.

— Я той, на кого сподіваються стільки людей. Прийди до мене вранці, я дам тобі на чай! Я так і жбурляю грошима, дарую подарунки, ставлю бали! Тридцять один бал! Більше ночей я витрачати не можу. Кораблі мої, правда, змерзли, але в конторі у мене тепло. Я — комерсант, звуть мене Січень. У мене з собою тільки рахунки.

Потім виліз другий — розважальних справ майстер», театральний директор, розпорядник маскарадів та інших веселих витівок. В багажі у нього була величезна бочка.

— З неї ми на масниці выколотим дещо краще кішки! — сказав він. — Я люблю повеселити інших, так і себе самого до речі! Мені, адже, приділений найкоротший термін! Мені дано всього двадцять вісім днів; хіба іноді прикинут зайвий день! Але все одно! Ура!

— Не можна кричати! — заявив вартовий.

— Мені-то? Я — принц Карнавал, а подорожую під ім’ям Лютого!

Вийшов і третій; вигляд у нього був самий пісний, але голову він задирав високо: він, адже, був у родинних стосунках з «сорока мучениками» і вважався пророком погоди. Ну так це посада не з ситних, ось він і вихваляв утримання. В петлиці у нього красувався букет фіалок, тільки крихітних-прекрошечных!

— Марш, марш! — закричав четвертий і штовхнув третього. — Марш, марш! Марш у вартівню, там пунш п’ють! Я чую. — Однак це була неправда: Апрелю все б тільки дуріти — він з цього і почав. Дивився він хлопцем разудалым, справами багато не займався, а все більше святкував. З настроєм він вічно грав на підвищення, то зниження, то зниження, то підвищення. Дощ і сонце, переїзд з будинку, переїзд в будинок. — Я, адже, теж перебуваю квартирним комісаром, сзываю і на весілля, і на похорон, готовий і посміятися і поплакати! У валізі у мене є літнє плаття, але надіти його було б нерозумно! Так, ось я! Заради параду я розгулюю в шовкових панчохах і в муфті!

Потім, з диліжанса вийшла пані.

— Дівиця Травень! — відрекомендувалася вона. На ній було легке літнє плаття і калоші; плаття шовкове, буково-зелене, у волоссі анемони; від неї так пахло диким ясминником, що вартовий не витримав, чхнув.

— Будьте здорові! — сказала вона у вигляді привітання. Як вона була мила! І яка співачка! Не театральна, а вільна, лісова; та й не з тих, що співають у розважальних наметах; ні, вона блукала собі по свіжому зеленому лісі і співала для власного задоволення. В ридикюлі у неї лежали «Гравюри на дереві» Крістіана Вінтера, — вони посперечаються свіжістю з буковим лісом — і «Віршики» Ріхарда, — ці пахнуть, що твій дикий ясминник!

— Тепер йде молода пані! — закричали з диліжанса. І дама вийшла. Молода, красива, горда, чарівна! Вона ставила бенкет у найдовший день року, щоб гостям вистачило часу покінчити з численними стравами. Кошти дозволяли їй їздити і у власній кареті, але вона приїхала в диліжансі разом з усіма, бажаючи показати, що зовсім неспесива. Але, звичайно, вона їхала не одна; її супроводжував молодший брат Липень.

Липень — товстун; одягнений по-літньому, у капелюсі «Панама». У нього був з собою дуже невеликий запас дорожнього одягу: в таку спеку так возитися ще! Він і взяв із собою тільки купальні трусики, та шапочку.

За ним вилізла матінка Серпень, оптова торговка фруктами, владетельница численних опадів, землероб в криноліні. Товста вона й гаряча, до всього сама доходить, навіть сама обносить пивом робітників у полі. «У поті чола свого будеш їсти хліб свій» примовляла вона. «Так сказано в Біблії! А ось восени — ласкаво просимо! Влаштуємо вечірку на відкритому повітрі, гулянку!» Вона була молодець баба, господиня хоч куди.

За нею слідував знову чоловік, живописець по професії. Він збирався показати лісах, що листя можуть і змінити кольору, та ще на якісь чудові, якщо йому заманеться! Варто йому взятися за справу, і ліси зарясніють червоними, жовтими і бурим листям. Художник насвистував що твій чорний шпак, і майстер був працювати! Пивний кухоль його прикрашала гілка хмелю, — він взагалі знав толк в прикрасах. Весь його багаж полягав у палітрою з фарбами.

Виліз і десятий пасажир, поміщик. У нього тільки й думок було, що про ріллі, про посіви, про жнива, та ще про мисливських забавах. Він був з рушницею і собакою, а в сумці у нього гриміли горіхи. Клац! Клац! Багажу у нього було провалля, між іншим навіть англійська плуг. Він щось говорив про сільському господарстві, але його майже не чути було з-за кашлю і отдувания наступного пасажира — Листопада.

Що за нежить у нього був жахливий нежить! Довелося замість носової хустки запастися целою простирадлом! А йому, за його словами, доводилося ще супроводжувати служниць, вступників на місця! Ну, та застуда жваво пройде, коли він почне рубати дрова. А він це неодмінно зробить, — він, адже, був старшиною цеху дроворубів. Вечорами він вырезывал ковзани, знаючи, що ця весела взуття скоро знадобиться.

Вийшов останній пасажир — бабуся Грудень з грелкою в руках. Вона тремтіла від холоду, але очі її так і сяяли, немов зірки. Вона несла в квітковому горщику маленьку ялинку. «Я виходжу, вирощу до святвечора! Вона буде вистачати від підлоги до стелі, обросте запаленими свічками, позолоченими яблуками і різнокольоровими сіточками з гостинцями. Грілка зігріває не гірше печі, я витягну з кишені книжку з казками і буду читати вголос. Всі дітки в кімнаті притихнут, зате лялечки на ялинці оживають, воскової янголятко на самій верхівці її затріпоче золоченими крильцями, злетить і розцілує всіх, хто в кімнаті — і маленьких, і дорослих, і навіть бідних діток, що стоять за дверима і славлять Христа і Віфлеємську зірку».

— Тепер диліжанс може від’їхати! — сказав вартовий. — Вся дюжина тут! Нехай під’їжджає наступний!

— Нехай спочатку увійдуть ці дванадцять! — сказав черговий капітан. — По одному за раз! Паспорти залишаються у мене. Кожному паспорт виданий на один місяць; після закінчення терміну я зроблю позначку про поведінку кожного. Завітайте, пан Січень! Не завгодно вам увійти?

І той увійшов.

Коли рік мине, я скажу тобі, що ці дванадцять пасажирів принесли тобі і мені, і всім іншим. Тепер я цього ще не знаю, та й самі вони не знають, — дивні, адже часи у нас настали!