Історію про те, як один дворянин при київському дворі виконав доручення князя, розповідає казка «Данило Бессчастний».

Віддав як-то князь Данилові Бессчастному наказ – шубу зшити дивну. Відправився нещасний з двору, а на шляху йому стара зустрілася, яка наказала йому попросити Лебідь-птицю пошити шубу. Дівиця натомість попросила його взяти за себе, і незабаром шуба була готова. Пішов ранок Данила Бессчастний до князя, похвалився своєю дружиною, а її оббрехали. Лебідь-птах покарала Данилові покликати гостей до себе в хороми. Ті прийшли, дівчина змахнула крилами і полетіла, а гості залишилися сидіти в болоті і на купині – ледве додому повернулися!

Текст казки

У місті Києві у нашого князя Володимира багато слуг і селян, та був при ньому Данило Бессчастний дворянин: прийде день недільний — Володимир-князь всім по чарці горького подасть, а йому в горб та в горб; прийде велике свято — кому нагорода, а йому все нічого! Напередодні було світлого воскресіння, у страсну суботу, кличе Володимир-князь Данилу Бессчастного, віддає йому на руки сорок сороків соболів, велить до свята шубу зшити: соболь не делан, гудзики не літи, петлі не віти; в гудзиках покарано лісових звірів заливати, в петлях заморських птахів зашивати.

Обридло Данилові Бессчастному робота, кинув — пішов за ворота, пішов не шляхом не дорогою, і слізно плаче. Йде йому назустріч стара баба:

– Мотрі, Данило, не розпороти б ті черева! Про що ти, Бессчастний, плачеш?

– Ах ти, стара пузырница, — міхуром ж… заплачена, лихоманкою підхоплена! Піди геть, мені не до тебе!

Відійшов трохи і думає:

– Навіщо я її разбранил!

Став до неї підходити і такі речі говорити:

– Бабуся-голубонько! Прости мене; ось моє горе: дав мені Володимир-князь сорок сороків неделаных соболів, щоб рано шуба наспіла; були б часті гудзики литі, шовкові петлі виті; в гудзиках були б золоті леви, а в петлях були б птиці заморські завите — співали б, виспівували! А де мені взяти того? Краще за стійкою чарку горілки тримати!

Каже йому баба заплатано черево:

– А, тепер бабуся-голубонько! Піди ж ти до синього моря, стань сирого дуба; в саму північ синьо море всколыхается, вийде до тебе Чудо-Юдо, морська губа, без рук, без ніг, з сивою бородою; ухвати його за бороду і бий за тих пір, поки Чудо-Юдо запитає: за що ти, Данило Бессчастний, б’єш мене? А ти відповідай: хочу, щоб з’явилася переді мною Лебідь-птах, червона дівиця, крізь пір’я б тіло виднілося крізь тіло б кістки здавалися, крізь кісток б у прикмету було, як з кісточки в кісточку мозок переливається, мов перли пересипається.

Прийшов Данило Бессчастний до синю морю, став у сиру дуба. В саму північ синьо море всколыхалося, вийшло до нього Чудо-Юдо, морська губа, без рук, без ніг — одна борода сива! Вхопив його Данило за ту бороду і почав бити об сиру землю. Запитує Чудо-Юдо:

– За що ти б’єш мене, Данило Бессчастний?

– А ось за що: дай мені Лебідь-птицю, красну дівицю, крізь пір’я б тіло виднілося крізь тіло б — кісточки, а з кісточки в кісточку мозок б переливався, наче перли пересипався.

Через малий час пливе Лебідь-птах, красна дівиця; припливає до берега і говорить таке слово:

– Що, Данило Бессчастний, від справи лытаешь або справи пытаешь?

– Ах, Лебідь-птах, червона дівиця! Де від справи лытаю, а де вдвічі питаю. Ось Володимир-князь дав мені шубу зшити: соболь не делан, гудзики не літи, петлі не віти!

– Візьмеш мене за себе? У ті пори все буде зроблено!

Почав він думу думати: як візьму її за себе?

– Ну, Данило, що думаєш?

– Нема чого робити, візьму за себе.

Вона крильцями махнула, кивнула голівкою — вийшли дванадцять молодців, всі теслі, пильщики, муляри, і взялися за роботу: зараз і будинок готовий! Бере її Данило за праву руку, цілує в уста цукрові і веде в княжі палати; сіли вони за стіл, пили-їли, прохлаждалися, за одним столом обручалися.

– Тепер, Данило, лягай-почивай, ні про що не думай! Все буде готове.

Поклала його спати, сама вийшла на кришталевий ґанків, крильцями махнула, труснула голівкою:

– Рідненький мій батюшка! Подавай мені своїх майстрів.

З’явилися дванадцять молодців і запитують:

– Лебідь-птах, червона дівиця! Що накажеш робити?

– Зараз зшийте мені шубу: соболі не деланы, гудзики не літи, петлі не віти.

Взялися за роботу; хто соболь робить так шубу шиє, хто кує — гудзики ллє, а хто петлі в’є, і вмить шуба на диво спрацьована. Лебідь-птах, червона дівиця, підходить і будить Данилу Бессчастного:

– Вставай, милий друже! Шуба готова, а в місті Києві в князя Володимира чути благовіст; час тобі піднятися, до заутрені забратися.

Данило підвівся, надів шубу і пішов. Вона глянула у віконце, зупинила, дала йому серебряну тростину і карає:

– Як вийдеш від заутрені — вдар нею в груди; весело птахи заспівають, грізно леви заревут. Ти сымай шубу з своїх плечей та уряди князя Володимира в той час, не забував би він нас. Стане він тебе в гості кликати, стане чару вина подавати — не пий чару до дна, а вип’єш до дна — не побачиш добра! Та не хвалися ти мною; не хвалися, що за єдину ніч будинок побудували з тобою.

Данило взяв палицю і подався; вона знову його ділок, подає йому три яєчка: два срібні, одне золоте, і каже:

– Срібними похристосуйся з князем, з княгинею, а золотим — з ким тобі вік прожити.

Розпрощався з нею Данило Бессчастний і пішов до заутрені. Всі люди дивуються:

– Ось Данило Бессчастний який! І шуба наспіла у нього до свята.

Після заутрені підходить він до князя з княгинею, почав христосуватися і вийняв ненавмисно золоте яйце. Побачив це Альоша Попович, бабин пересмішник. Стали розходитися з церкви, Данило Бессчастний вдарив себе в груди срібною тростиною — птахи заспівали, леви заревли, всі дивуються, на Данилу дивляться; а Альоша Попович, бабин пересмішник, перерядился жебраком-каликою і просить святої милостыньки. Все йому подають, лише один Данило Бессчастний варто так думає:

– Що я подам? Немає нічого!

Заради свята великого подав йому золоте яєчко. Альоша Попович, бабин пересмішник, взяв золоте яйце і переодягнувся у своє плаття колишнє. Володимир-князь покликав усіх до себе на закуску. От вони пили-їли, прохлаждалися, собою величалися. Данило п’яний напивається, сп’яну дружиною вихваляється. Альоша Попович, бабин пересмішник, став на бенкеті хвалитися, що він знає Даниліну дружину; а Данило каже:

– Коли ти знаєш мою дружину — мені рубати голову, а коли не знаєш — тебе рубати голову!

Пішов Альоша — куди очі; йде так плаче. Попадається йому назустріч стара баба:

– Про що ти плачеш, Альоша Попович?

– Відійди, стара пузырница! Мені не до тебе.

– Добре ж, буду в нагоді і я тобі!

Ось він почав питати:

– Бабуся рідненька! Що ти хотіла мені сказати?

– А, тепер бабуся рідненька!

– Так от я похвалився, що знаю дружину Даниліну…

– І-і, батюшка! Де тобі знати? Туди дрібна пташка не залетывала. Піди ти до такого-то будинку, клич її до князя обідати; вона стане вмиватися, збиратися, покладе на вікно ланцюжок; той ланцюжок ти забрав, і покажь її Данилові Бессчастному.

Ось підходить Альоша до косящату вікна, кличе Лебідь-птицю, красну дівицю, на обід до князя; вона стала було вмиватися, одягатися, на бенкет збиратися: у той самий час забрав Альоша ланцюжок, побіг до палацу і сказав її Данилові Бессчастному.

– Ну, Володимир-князь, — каже Данило Бесчастний, — бачу тепер, що треба рубати мою голову; дозволь мені додому сходити з дружиною попрощатися.

Ось приходить додому:

– Ах, Лебідь-птах, червона дівиця! Що я наробив: сп’яну тобою похвалився, свого життя втратив!

– Все знаю, Данило Бессчастний! Піди клич до себе в гості і князя з княгинею і всіх городян. А стане князь відгукуватися на пил та бруд, нині-де шляхи недобрі, синьо море всколыхалося, хиткі драговини открылися, — ти скажи йому: не бійся, Володимир-князь! Через болото, через ріки строены мости калинові, переводины дубові, вистелені мости сукнами багряними, а вбиті всі цвяхами полуженными: добра молодця чобіт не запилиться, у його коня копито не замарается!

Пішов Данило Бессчастний гостей кликати, а Лебідь-птах, червона дівиця, виступила на ґаночок, крильцями трусонула, кивнула голівкою — і зробила міст від свого будинку до палат князя Володимира: весь встелена сукнами багряними, а убитий цвяхами полуженными; по одну сторону квіти цвітуть, солов’ї співають, по іншу сторону спіють яблука, фрукти зріють.

Срядился князь з княгинею в гості і поїхав в дорогу з усім хоробрим військом. До першої річці під’їхав — славетне пиво біжить; біля того пива багато солдатів потрапляло. До іншої річки під’їхав — славний мед біжить; більше половини війська хороброго того меду поклонилося, на бік повалилося. До третьої річці під’їхав — славне вино біжить; тут офіцери кидалися, доп’яна напивалися. До четвертої річці під’їхав — біжить міцна горілка, того ж провину тітка; князь оглянувся назад, всі генерали лежать на боці. Залишився сам князь-четверт: князь з княгинею, Альоша Попович, бабин пересмішник, та Данило Бессчастний. Приїхали гості звані, увійшли у високі палати, а в палатах столи стоять кленові, скатертини шовкові, стільці раскрашоные; сіли за стіл — багато було різних кушаньев, а напоїв заморських не бутлі, не штофи — річки цілі протекли! Князь Володимир з княгинею не п’ють нічого не їдять, тільки дивляться: коли ж вийде Лебідь-птах, красна дівиця?

Довго за столом сиділи, довго її чекали: час і додому збиратися. Данило Бессчастний кликав її раз, і другий, і третій — ні, не пішла до гостей. Каже Альоша Попович, бабин пересмішник:

– Якщо б це зробила моя дружина, я б її навчив чоловіка слухати!

Почула те Лебідь-птах, червона дівиця, вийшла на ґанок, мовила слівце:

– Ось, мовляв, як чоловіків вчать! -крильцем махнула, кивнула голівкою, злетіла-полетіла, і гості залишилися в болоті на купині: по одну сторону море, по іншу — горі, за третю — мох, за четверту — ох! Відклади, князь, пиху, зволь на Данилу верхи сісти. Поки до палат своїх добралися, з голови до ніг брудом измарались! Захотілося мені тоді князя з княгинею побачити, та стали з двору пхати; я в підворіття шмиг — всю спину збив!