На дворі двадцять перше століття! Століття передових технологій! Зараз дітям перед сном не читають казки, не співають колискові самостійно, зараз це роблять гаджети. Але твори таких письменників, як Ганс Християн Андерсен, завжди будуть улюбленими для дорослих і дітей. Адже вони не лише цікаві, але й повчальні!
Життєва історія, показана на прикладі кухонного приладу, який пишався тим, що був зроблений з порцеляни. У нього все було: і довгий носик, і витончена ручка, хоча в інших було тільки щось одне…
Текст казки
Жив-був гордий чайник. Він пишався і порцеляною своїм, і довгим носиком, і витонченою ручкою — всім-всім, і про це говорив. А ось що кришка у нього розбита і склеєна — про це він не говорив, адже це недолік, а хто ж любить говорити про свої недоліки, на то є інші. Весь чайний сервіз — чашки, сливочник, цукорниця охочіше говорили про кволості чайника, ніж про його добротними ручці і чудовому носику. Чайнику це було відомо.
“Знаю я їх! — міркував він про себе. — Знаю і свій недолік і визнаю його, і в цьому — моє смиренність і скромність. Недоліки є у всіх нас, зате у кожного є і свої переваги. У чашок є ручка, цукорниці — кришка, а у мене і те, і інше так і ще щось, чого у них ніколи не буде, — носик. Завдяки йому я — король всього чайного столу. Цукорниці і сливочнице теж випало на долю потішати смак, але тільки я справжній дар, я головний, я насолода всього спраглого людства: в мені кипить несмачна вода переробляється в китайський ароматний напій”.
Так міркував чайник в пору безжурне юності. Але ось одного разу він стоїть на столі, чай розливає чиясь тонка витончена рука. Неловка виявилася рука: чайник вислизнув з неї, впав — і носика як не бувало, ручки теж, про кришці ж і говорити нема чого, про неї сказано вже достатньо. Чайник лежав без свідомості на підлозі, з нього втік окріп. Йому був нанесений важкий удар, і найважче було те, що сміялися не над неловкою рукою, а над ним самим.
“Цього мені ніколи не забути! — говорив чайник, розповідаючи згодом свою біографію самому собі. — Мене прозвали калекою, сунули кудись у куток, а на інший день подарували жінці, просив трохи сала. І ось потрапив я в бідну обстановку і пропадав без користі, без всякої мети — внутрішньої і зовнішньої. Так я стояв і стояв, як раптом для мене почалося нове, краще життя… Так, буваєш одним, а стаєш іншим. Мене набили землею — для чайника це все одно що бути закопаним, — а в землю посадили квіткову цибулину. Хто посадив, хто подарував її мені, не знаю, але дали мені її замість китайських листочків і окропу, натомість відбитій ручки і носика. Цибулина лежала в землі, лежала в мені, стала моїм серцем моїм живим серцем, якої раніше у мене ніколи не було. І в мені зародилося життя, закипіли сили, забився пульс. Цибулина пустила паростки, вона готова луснути від надлишку думок і почуттів. І вони вилилися у квітці.
Я милувався ним, я тримав його в своїх обіймах, я забував себе заради його краси. Яке блаженство забувати себе заради інших! А квітка навіть не сказав мені спасибі, він і не думав про мене, — їм всі захоплювалися, і якщо я був радий цьому, то як же повинен був радіти він сам! Але ось одного разу я почув: “Такий квітка гідний кращого горщика!” Мене розбили, було жахливо боляче… Квітка пересадили в кращий горщик, а мене викинули на двір, і тепер я валяюся там, але моїх спогадів у мене ніхто не відніме!”
