Є у Бажова казка про богатирьову рукавицю. Уральські гори не просто пагорби зарослі лісом. Вони не тільки зберігають багатства незліченні, та своєю красою радують людей, але і приховують чимало таємниць. Багато легенд в народі ходить і про господиню мідної гори і про богатирів велетнях – хранителів багатств уральських.

Задовго до приходу людей жили в суворому краї богатирі кам’яні. Полювали на дичину, осушували болота, робили цей край більш придатним для життя простого люду. Старшим був у них Денежкин…

Текст казки

З уральських оповідей про Леніна

В тутешніх місцях раніше простій людині ніяк би не втриматися: звір б заїв або гнус здолав. От спершу ці місця і обживали богатирі. Вони, звичайно, на людей походили, тільки дуже великі і кам’яні. Такого, зрозуміло, легше: звір його не загрызет, від оводу зовсім спокійно, жаром так холодом не проймеш, і будинків не треба.

За старшого у цих кам’яних богатирів ходив один, за названью Денежкин. У нього, бач, на відповіді був склянку з дрібними грішми з усяких тутешніх каміння та руди. За цим рудяным та кам’яним грошиками того богатиря і прозванье було.

Стакан, зрозуміло, богатирський – вище людського росту, багато більше сорокаведерной бочки. Зроблений той стакан з самолучшего золотистого топазу і до того тонко так чисто виточений, що далі нікуди. Рудяные та кам’яні грошики наскрізь видно, а сила у цих грошиків така, що вони місце показують.

Візьме богатир яку гріш, потре з одного боку, – і відразу місце, з якого та руда або камінь взяті на очах з’явиться. З усіма пригорочками, ложками, болотцами,-примічай, знай. Оглядит богатир, все в порядку, потре іншу сторону грошики, – і стане те місце просвічувати. До крапельки видно, в якому місці руда залягла і багато її. А інші руди або камені суціль показує. Щоб їх роздивитися, треба інші гроші з того ж місця брати.

Для догляду та посилу була у Денєжкіна богатиря кам’яна птах. Зростання великого, вдачею жвава, на льоту легка, а обличчя у неї сорочье – строкате. Не розбереш, чого більше намішано: білого, чорного алі блакитного. Про хвостове пір’я говорити не залишилося, – як веселка в смолі, а очей агатовый у веселому зеленому обідку. І сторожкая та кам’яна сорока була. Мало кого чужого заслышит, зараз заскачет, застрекочет, богатирю звістку подає.

Замолоду кам’яні богатирі крутенько пошевеливались. Чимало вони стежок протоптали, інші річки відвели, болота підсушили, шкідливого звірини зменшили. Адже їм вправно: стукне якусь звірюку кам’яним кулаком, або штовхне ногою – і дыханья немає. Одним словом, попрацювали.

Старшої богатир немає-немає і гаркне на всю округу:

– Здоровенькі, богатирі? А вони піднімуться враз, так і загрохочут:

– Здорові, дядьку Денежкин, здорові!

Довго так-то богатирі жили, потім старіти сталі. Покличет їх старшої, а вони з місця зрушити не можуть. Хто сидить, хто лежмя лежить, зовсім камінням сталі, богатирського оклику не чують. І сам Денежкин отяжелел, обростати мохом став. Чує, – стояти на ногах не може. Сів на землю, обличчям до полуденного сонечку, присугорбился, бородою в коліна уперся, так і задрімав. Ну, все-таки турботи не втратив. Як заворошится кам’яна сорока, так він очі і відкриє. Тільки й сорока не така жвава стала. Теж, видно, постаріла.

До цієї пори і люди стали з’являтися. Першими, зрозуміло, мисливці забігати стали, як тут зовсім привілля було. За мисливцями орач прийшов. Став валити дерева та села ставити. Незабаром і такі з’явилися, котрі по горах та ложок землю колупати взялися, не годиться тут чого на користь. Ці жваво почули щодо топазового склянки з грошиками і стали підбиратися до нього.

Перший-той, хто на це диво набрів, мабуть, з простодушних трапився. Він тільки на веселі камінчики спокусився. Набрав їх всяких: жовтеньких, зелених, вишневих. Ну, і відкрив місця, де такі камінчики водяться.

За цим здобувачем інші потягнулися. Більше норовлять потай один від іншого. Відомо, жадібність людська: полювання все багатство на себе одного перевести.

Прибіжать такі, бачать – старий богатир зовсім вутла, ледве живий сидить, а все-таки упівока поглядає. Топазових склянку повнісінький рудяными та кам’яними грошиками і закритий богатирьової рукавицею, а на ній кам’яна сорока поскакує, турбується. Добувачам, зрозуміло, страшно, вони і давай старого богатиря словами обходити.

– Дозволь, рідний, трошки грошиків борг взяти. Як справлюсь із справою, неодмінно віддам. Прибери свою сороку.

Старий на ці речі посміхнеться і пробурчит, як грім з далеких гір:

– Бери скільки треба, тільки з угодою, щоб народу на користь.

І зараз своєю птиці знак подає.

– Розійдись, Стрекотуха.

Кам’яна сорока легенько підскочить, крилами змахне і на ліве плече богатиря всядеться так звідти і уставится на добувача.

Добувачі хоч озираються на сороку, а все-таки ради, що з місця полетіла. Про рукавицю, щоб богатир зняв її, просити не насмеливаются: самі, мовляв, як-небудь здолаємо цю справу. Тільки вона – ця богатирьова рукавиця – людям невподъем. Вагами та ломами її відвертати візьмуться. В поту б’ються, нічого не щадять. Добре, що топазових склянку навіки зроблений – його ніяк не проб’єш.

Ну, все-таки спершу й на старого поглядають і на сороку озираються, а як трохи зрушений рукавицю та запустять в руки склянку, так останній сором втратять. Усяк намагається схопити побільше, та такі грошики вибирають, котрі подорожче здаються. Інший стільки нахапает, що унести не в силу. Так зі своєю ношею і загибнет.

Старий Денежкин цю звичку давно на прикмету взяв. Ні-ні і пошле свою сороку.

– Погляньте-ко, Стрекотуха, далече той пішов, який два пестеря грошиків нагріб.

Сорока злітає, притягне назад обидва пестеря, ссыплет рудяные грошики в топазових склянку, пестери близько кине, та й стрекоче:

– На дорозі лежить, кістки вовками оглоданы.

Богатир Денежкин на це і каже:

– От і добре, що принесла. Не на те ми з тобою тут поставили, щоб дороге дорогами таскалось. А того скоробогатка не шкода. Все б нутро землі собі уволок, так кишка порвалася.

Були, звичайно, і щасливі добувачі. Чимало вони рудників та копалень повідкривали. Ну, теж не зовсім складно, тому – одне добували, а дорожче того у відвали скидали.

Невдачливих все-таки багато більше довелося. З роками всі стежинки до Денежкину-богатирю з людським кісткам прикметні сталі. І близько топазового склянки непотребу багато розвелося. Добувачі, бачиш, як дорвуться до багатства, так першим ділом свій инструментишко наполовину залишать, щоб побільше рудяных грошей з собою забрати. А там, дивись, кам’яна сорока їхні сумки-торбинки, пестери та коробья назад притягне гроші у склянку ссыплет, а сумки близько склянки кине. Старий Денежкин на це зиркав, бурчав:

– Бач, захарастили місце. Склянки зовсім не видно стало. Не відразу підберешся до нього. І стежинки теж у нашу сторону все споганили. Справжньому людині з таким і ходити-то, мабуть, клопітно.

Прибирати кістки по дорозі і непотріб у склянки все-таки не велів. Говорив сороці:

– Може, хтось і схаменеться, дивлячись на це. З поняттям багатства підступить.

Тільки зміни все не було. Старий Денежкин інший раз скаржився:

– Зачекалися ми з тобою, Стрекотуха, а всі справжній чоловік не приходить.

Коли знову вмовляти сороку прийметься:

– Ти не сумнівайся, прийде він. Без цього неможливо. Кріпись як-небудь. Сорока на це головою скоренько запокачивает:

– Вірне слово говориш. Прийде!

А старий тоді й зітхне:

– Передамо йому все по порядку – і на спокійними.

Раз так-то судять, раптом сорока занепокоїлася, з місця злетіла і заметушилася, як господиня, коли вона гостей чекає. Відтягла всі старательское барахло в бік від склянки, очистила місце, щоб підійти людині, і сама без поклику на ліве плече богатирю злетіла, так і чепуриться.

Денежкин-богатир від цієї пилу чхнув. Ну, зрозумів, до чого це, і хоч розігнутися не в силах, все-таки трошки подбодрился, повний очей дивитися став і бачить: йде по стежці людина, і ніякого при ньому снаряда – ні каелки тобто, ні лопатки, ні ковша, ні брухту. І не мисливець, тому – без рушниці. На таких, котрі по горах з молотками та сумками ходити сталі, теж не схоже. Ніби як просто цікавиться”, до всього придивляється, а очей швидкий. Йде скоренько. Одягнений по – простому, тільки на міський лад. Підійшов ближче, підняв свою кепочку і каже ласкаво:

– Здрастуй, дідусь богатир!

Старий загуркотів по-своєму:

– Здрастуй, милий-любий чоловік. Звідки, навіщо до мене завітав?

– Так от,-відповідає, – ходжу по землі, дивлюся, що де корисне народу впусте лежить і як це корисне краще взяти.

– Давно, – каже Денежкин, – такого чекаю, а то лізуть скоробогатки. Одна в них турбота, як би побільше собі захопити. За золотом більше полюють, а того міркування ні, у мене багато дорожче золота є. Як мухи із-за своєї звички гинут, і справі перешкода.

– А ти, – питає, -при якій справі, дідусь, приставлений?

Старий богатир тут і пояснив все, – яка, значить, сила рудяных та кам’яних грошиків. Людина це вислухав і питає:

– Подивитися з своєї руки можна?

– Зроби, – відповідає, – милість, погляди. І зараз же скинув свою рукавицю на землю. Чоловік узяв жменю грошей, подивився, як вони місце доводять, зсипав у склянку і каже:

– Розумово придумано. Якщо з толком ці знаки розібрати, всю тутешню землю наперед дізнатися можна. Тоді і розбирай по порядку.

Слухає це Денежкин-богатир і радіє, гладить сороку на плечі та й каже тихенько:

– Дочекалися, Стрекотуха, справжнього, з поняттям. Дочекалися! Спи тепер спокійно, а я здачу оголошу.

Посилився і загуркотів зовсім по-молодому на всю округу:

– Слухай, розуміє, останнє слово старих кам’яних гір. Бери нашу дорогу на свій відповідь. І то не забудь. Під верховим склянкою в землі смарагдовий заритий. Багато більше цього. Там низове багатство показано. Може, коли і воно народу знадобиться.

Людина на це відповідає:

– Не турбуйся, старовина. Розберемо як годиться. Коли при своїй живності не встигну, надійному людині передам. Він не забуде і все влаштує на користь народу. В тому не сумнівайся. Спасибі за службу та за добру пораду.

– Тобі спасибі ласкавому слові. Потішив ти мене втішив, – каже старий богатир, а сам закрив очі і став гора горою. Хто його раніше не знав, ті просто звуть Денежкин камінь. На лівому схилі гори рудний вихід позначився. Це де сорока скам’яніла. Пестренькое місце. Не розбереш, чого там більше: чорного, алі білого, блакитного. Де хвостове пір’я довелося, там зовсім веселка смолою побрызгана, а чорного ока у веселому зеленому обідку не видно, – міцно закритий. І зветься те місце – урочище Сорочье.

Чоловік постояв ще, на сумки-пестери, ломи та лопати покосився і бере з землі богатирьову рукавицю, а вона кам’яна, звичайно, важка, в три, або чотири чоловічих зростання. Тільки людина і сам на очах росте. Легенько, двома перстами підняв богатирьову рукавицю, поклав на топазових склянку і промовив:

– Нехай полежить замість покришки. Все-таки пустощів менше, а братися за роботу тут давно пора. Забувати старого не слід. Послужив чимало і ще знадобиться.

Сказав і пішов своєю дорогою прямо на північ. Далеченько пішов, а його все видно. Ні гори, ні лісу затулити не можуть. Рівне, чим далі йде, тим більше здається.