Розповідь Бажова «Аметистове справа» не схожий на казку, оскільки він сильно відрізняється від них тим, що описує життя звичайної людини.

Ще до революції залишившись сиротою, простий уральський хлопчина прилаштувався до старателів і призвичаївся знаходити в горах камінчики так самородки. Тим і жив. Подорослішавши, він повернувся у рідне село. Там він зустрів свою Марійку, яку полюбив і привів в батьківський будинок господинею. Виховали вони трьох синів та двох дочок…

Текст казки

Не про людей, про себе розповідати стану. У ті роки, як народ валом в колгоспи пішов, я вже в молодих роках був. Замість русявих-то кучерів плешину на всю голову відростив. І баба моя не молодицею дивилася. Раніше, бувало, кликав її пісенної машинкою, а тепер ніби точильного верстата вийшло. Так і точить мене, так і точить: того нема, цього брак.

– У людей мужики про все подбають, а у нас, як приплетется та в бані випарується, так і на бокову. І ні про що йому думушки немає!

Тій порі ми з нею удвох лишилися. Молодших дочок прибудували, а троє синів давно у відділі жили, хто завів своє господарство. Стара і в тому мене вінілу, що в хаті порожньо стало.

– З-за тебе це! З-за твого злощасного ремесла!

– Що, – питаю, – моє ремесло завадило?

– Відомо, – відповідає, – ніж. У всякому будинку старі господарство ведуть, землю орють, сіють хліб, молодим розпорядок дають, а ти що? До старості розуму не накопичив. Бігаєш по кам’яних ямах. Будинки-то гостем буваєш.

Я, зрозуміло, урезониваю її:

– Живемо все-таки. Дітей виростили. По світу ніхто не відвідував. Не лежень, мабуть, я у тебе: скільки заробляю. Що ще треба?

Стара, знай, своє толмит:

– З твоїм-то праці нам би в кам’яному будинку жити, а ми цей хоч трошки підправити не можемо. Стіни-то, гляди, наскрізь просвічують, так і пічка, того й жди, впаде. Господар! А все тому, що хлібцем не займаєшся. У селі вік прожили, а куричешкам овес з купівлі! Де це чувано?

– Дурна ти! – кажу. – Я, мабуть, дорогий товар добуваю. Це тобі не овес – де посіяв, там і виросте. Шукати доводиться. Зате потрапить, так за три вози твого вівса в гаманці принесеш.

– Не пригадаю, – відповідає, – такого випадку, щоб ти за три вози вівса в гаманці приносив. Не при мені, видно, таке було. Частіше з порожнім приходив. Пам’ятаєш – скаржився: “Не пофартіло мені, Марьюшка, на цьому тижні. Нічого, вважай, не добув”. А я здуру йому наговорювала: “Не сумуй, Іванко! Не всяк день сонечко, буває і слякиша”. Забув про це?

– А пам’ятаєш, – знову питаю, – ту щіточку камінчиків, на яку ми корову купили? А той камінчик, що на Васильєву одруження вистачило? Та хіба мало у мене веселих знахідок бувало!

– Не забула, – каже, – і це. Як знайдеш, що веселіше, так і заберешся в місто збувати, так і шатаешься там нивесть скільки, а я тут б’юся-колочусь з хлопцями та про тебе думаю, не вбили б. Ні, одна мука твоє ремесло!

Одним словом, чи не змовилися з нею. А бити її, як інші-інші робили, у мене в заклад не було, та й не такої ми долі, щоб про це навіть подумати. Знав я, що вона одна-разъединая на всьому білому світі мене жаліла, так і тепер шкодує по-справжньому. Бурчить-бурчить, а лазню про мене, мабуть, спозаранок натопит, перемывку наготовит, шматок посытнее знайде, а коли і словом утішить. Пам’ятаю її-то прислів’я: “Не сумуй, Іванко, не всі сонечко, буває і слякиша!” Інша на її місці давно б пішла від мене, а ми з нею трьох синів та двох дочок виростили, і всі вони не на сміх у людей живуть. Зізнатися, і те було, що сам за собою провину відчував. Стара моя правду говорила. Ремесло моє – і вірно – не за місцем довелося.

Село наше, по-старому вважати, Ирбитском повіті припадала. Народ тут суцільно хлібцем займався та коноплями маленько. І худоба теж розводили. Батьки мої, від яких мені цей будинок у спадок перейшов, були природні орачі та обидва, на мою біду, в молодих роках померли, залишили мене несмысленышем на гірку сирітську життя. Про господарство, звичайно, і розмовляти нема чого: його жваво розтягнули ті благодійники, у яких я спершу годувався, а потім став працювати. Перевертати на чужого дядька, відомо, ніде не солодко, а все краще, як не в своєму селі. Я і забрався на копальні, де золото та камінчики добували. Недалеко від нас це місце. На копальнях я і отримав цю кам’яну заразу.

З усіх каменів мені більше аметист полюбився. Камінь не надто дорогий, з самих ходових, а ніж узяв мене. Та й як узяв! Бувало, здобудеш щіточку і знаєш, що красна ціна їй рублівка, а милуєшся на повну десятку та ще шкодуєш, що здавати доведеться.

Як в повний вік прийшов додому потягнуло. Дай, думаю, покажусь своїм сільським, щоб знали, що не загин. Та й на дім батьківський подивитися полювання, – зовсім його розтягнули мої благодійники алі скільки залишили. Прийшов в самий весняне свято. Батьківський будинок опинився в цілості. Благодійники, бачиш, всі на нього націлилися, один іншому не давали розтягувати, – будинок і вцілів. Оглянув я, бачу: не боляче корисливо, а жити можна. Пішов потім на гульбище, за село, де хороводи водили. Сільські хлопці мене за чужинця прийняли, отшибить хотіли, та підступити боялися. Бачиш, який уродився. На-днями геть Колютка, внучонок мій від старшої доньки, говорив: “Дідусь! У тебе рука в повному розвороті, як аэропланово крило”. Так і є. На ходу ненароком можу людину з ніг збити. Недарма в пітьмі цураються. Думають, не дзвіниця по землі пішла. Ось хлопці і не знали, як підступити. Ну, я не став до бійки доводити, позначився, що за людина. З цієї нагоди випили, звичайно. Так, саму малість, бо я прихильності до цього не маю. На святі коли для веселості вип’ю стакан-два, а щоб доп’яна напиватися, – цього у мене не бувало.

У той же вечір я зі своєю нинішньою старою зустрівся. Її частка гірше моєї виявилася. Мати з нею проходом по нашому селі йшла так відразу і померла, а її залишила років трьох або чотирьох. Тільки й знали, що звати Машею, а чия, з якого місця, так і залишилося невідомо. При небіжчиці ніяких паперів не виявилося. Щоб суд та поліція не наїхали і село не розорили, поховали цю проходить потихеньку, а девчушечку багатому дядькові в дочки віддали. Далі і пішло по посказульке.

Зростала Настя – били часто, зросла Настасья – пішла по напастей та без перепочинку. Від однієї відіб’ється, інша навалиться. Думала – думала, зважилася з білим світлом попрощатися, та на дорозі кудряш попався. Дівка подивилася на незнайомого хлопця, а він і каже: “Не квапся, красуня, до того, постій з цим. Не покаєшся! Головою ручаюся, а вона, бачиш, кучерява. У порожній грі таку не поставлять”. Дівка і зупинилася. Посудачили малість, на другий день знову зустрілися. Так і пішло, а незабаром, можливо, і весілля зіграли.

У нас з Мар’єчкою з точки в точку по цій казці і вийшло. Відразу відчули, що наша доля по одній дорозі пішла. Роздумувати довго не стали, пішли в церкву: обвінчатися бажаємо. Нам спершу відмовили: не можна, бо нареченині роки невідомі. “Як, – кажу, – невідомі, коли вона в цьому селі виросла, на очах у всіх?” – “Це, – відповідають, – мало значить, що на очах росла. Папір потрібна, в який день вона народилася і яких батьків дочка”. Ну, бачу: словами тут нічого не доб’єшся. Віддав їм два камінчика позанятнее. Тоді знайшли ходок, записали на того багатого мужика, якому спершу вона у дочки була віддана. І стала моя Марьюшка Панасівною, дарма що цей Афанасій самим лютим ворогом їй опинився. Ну, в цьому важливості немає.

Повінчали нас, і стала в селі нова пара: Іван Долгано да Марья з Голого поля. Сили та здоров’я нам обом у людей не займати. Хотіли спершу господарювати, як інші наші сільські. Коровенку купили, кілька овечок завели, куричешек скільки-то. При батьківському домі город був великий. Городьбу поправили, засадили під-час. Місця у нас не тісні. Накосити трави не те що для одного коровенки, а й для двох – трьох при моїх руках, прямо сказати, нікчемна справа. Все б добре, та на конячці спотычка вийшла. За часом, може, лошаденку і огоревали б, та надбавок до неї великий вимагається: віз та сани, упряж та снасть різна. Без благодійників ніяк не обійдешся, а вони, ці благодійники, нам з Мар’єчкою солоно припали. Так у нас повного господарства і не вийшло.

Втік я знову на копальні працювати. Правду сказати, і камінь тягнув мене. Не вмію тобі пояснити, в чому тут сила, а тягнув. Начебто не жадібний я, на велике багатство ніколи не льстился, а добути новий камінчик полювання. Ну, і народ прііскова якось ближче сільського став.

Так ми з Мар’єчкою і жили. Допомагав я їй при посадці городу та в сінокісну пору. Зимами теж маленько, а більше на копальнях колотився. У громадянську війну пішов з приисковыми в полк “Червоних Орлів”. Через війну мене поранили в ногу під час перебігання в ланцюзі. По м’якоті довелося. Наскрізна рана, пустяшная. Через місяць знову під рушницю встав.

Як покінчили з Колчаком, додому вернувся, і той же порядок у нас повівся: сільські справи не заглиблювався, все на копальнях та на копальнях. Як колгоспи почали будувати, ми з Мар’єчкою і виявилися ні при чому. Не бракували мене, звісно, бо господарство трудове, безлошадное, і сам на війну добровольцем був. Звали навіть, так як підеш, коли ти не тесля, не муляр, не чеботар, не лимар, а з усіх сільських робіт одне знаєш – косити так метати стоги. Марьюшка більше понавыкла. Вона і телят ростила, і за птахом ходила, і капусту вирощувала хорошу. Таку працівницю з радістю взяли б, та хіба вона без мене піде?

Спершу у колгоспі-то тутешньому чимало сум’яття було. Кулаки всяку капость підлаштовували. До мене навіть один підбігав з розмовою, та я цих благодійників з малих років зрозумів. Так на нього цыкнул, що більше жоден з таких до мене не сунувся. Потім, як куркулів виселили, справа пішла набагато краще. Всі наші хлопці, звичайно, з перших років записалися в колгосп. Меньшак-то – він встиг підучитися маленько – рільник став; большак – він у мене в громадянську війну був кавалеристом, – так його кінним двором відати визначили; середній при машинах перебував, бо він раніше в кузні працював; обидві дочки теж при ділі. Тільки ми з старою, як дві галки на прясле в непогожий день осені: самим прикро, і з боку на нас дивитися сумно.

Тут от баба і почала точити мене. Хлопці теж вмовляли. Особливо меньшак Петруха старався:

– Кинь ти, тятя, своїми камінчиками займатися! Вузеньке це справа, дрібне, коли і зовсім напустую сходить.

– Як, – кажу, – так?

– Дуже, – відповідає, – просто. Багато народу твій камінчик побачать? Так і всяк чи розбере, що тут-краса є? Ось і виходить, по вузькій тропочке твій камінчик йде. Мало кому приносить радість. А напустую частіше виходить. Один розуміє знайде – помилується, інший розуміє огранит – теж помилується, а дістанеться той камінчик царя, якому ні до чого немає діла, лише б блищало. Фарбовану папірець підкласти під скло – йому і то добре.

– Це, – погоджуюся, – буває, та не в тім сила, і камінь сам мене тягне.

Пояснюю йому, а він по-своєму розуміє:

– Отак само струмінь із сортування біжить. Чим вона гущі та зерно повніше, тим красивіше. Дивився б, не відійшов!

Втовкмачую йому, що в нашій справі головне – особина каменю. В одному синього більше, в іншому – червоного, третій желтит сильніше, а різниця є. Від однієї щітки зріж, і те, на звичний очей, можна відрізнити.

– Якщо придивитися, – відповідає Петруха, – і в зерні це знайдеш. Одне в одне ніколи не зійдеться. На тому і сортове справу поставлено. А якщо тобі вже так полюбилося на синьо-червоне з жовтим дивитися, так і це знайдемо.

– Де, – кажу, – таке у вашому колгоспному справі?

– А ось нещодавно посилали мене на Красноуфимскую насіннєву станцію за конюшиною. Бачив я там, як з-під “кускуты” – машина така є – синьо-червона цівка бігла. Куди твоєму аметисту! Ох, тільки і конюшина у них! За нашими місцях таких насіння досягти не можуть. У нас більше бурі з краснинкой насіння виходять, а у них синього багато. Тому і називається – красноуфимский фіолетовий. З сортів сорт! На всю країну славиться.

Тут і почав Петруха про конюшина розповідати. Любив він про це говорити. Ну, письменний, слова підбирати навчився, послухати любо, так і від душі розповідав про своє живе. В кінці похвалився:

– Будуть і в нас аметистові насіння! Тоді й побачиш, краще або гірше жива насіннєва струмінь проти твого синьо-червоного камінця.

Потім схаменувся:

– Стривай! Адже мені скоро знову їхати на насіннєву. Поїдемо зі мною. Поглядишь.

І що ти думаєш? З’їздив адже я бачив цю саму “кускуту”. Машина як машина. Сита та валики. Розумно придумано, щоб кукіль та інші бур’яни відганяти. Та не в цьому справа. Не привчений я в машинах розбиратися. А ось як пішла корытцу синьо-зелена з жовтим відтінком струмінь, тут вже я очей відірвати не міг. Начебто самого кращого каменю, та ще в таких переливах, яких мені бачити не доводилося.

Ну, а закінчилося це тим, що нас із старою прийняли до колгоспу. Не на відшибі від людей тепер живемо, а моя спеціальність називається – конюшинове насінництво.

Домігся-таки я фіолетових-то насіння! Адже ми, горщики, приметливы. Без цього нам не можна. А конюшина що? Та ж кашка. В наших місцях по-дикому зростає, і біла і червона. Бувало, на перепочинок лежиш на травичці, разомнешь у поспелого квітки голівку і бачиш, що насіння різні: одні повніше, інші потощее. Починаєш розбирати, чому таке? Ще сломишь одну-дві головки з інших кущів. Воно і видно стане: на якому кущі головок менше, там і насіння повніше. Ось я і став потім, як у колгоспі до цієї справи підійшов, зайві головки обривати. Спершу, зрозуміло, на малому місці, на одній грядці. Бачу: добре пішло, розширюватися з цим став, а тут і добірні вручну насіння почали позначатися. Тепер у нас як конюшинова струмінь при очищенні біжить – замилуєшся. Навмисне люди приходять, щоб на неї подивитися. Про мене і говорити нічого. Як маленький, чекаю цих днів. А справа-то яке!

На-днями геть новий рільник – наш Петруха загинув на війні з проклятими фашистами – вичитував на зборах, що до кінця п’ятирічки по нашій країні під укіс має піти щось понад двадцяти мільйонів гектарів багаторічних трав. Подумай, скільки насіння потрібно. А адже клеверок – він усім травам трава. Не тільки зверху багатство дає, а більше того в землі нагромаджує. Насінина дороге! А наше і того дорожче, тому не буре, не красник, а синьо-червона, аметистове.

Ось і виходить, що я при аметистовому справі залишився, тільки тепер моя стара не бурчить, а похваливает:

– В саму точку, Іванко, придумав! Це і Петрухе нашу пам’ять, як він завжди про конюшині клопотався, так і справа самої широкої руки. Не рівня твоїм камінцях!

Це вона, звичайно, даремно про камінчики-то судить. Не розуміє, стара, так і Петрухе покійному не вмів я втовкмачити, що камінь ніколи себе не втратить і сила тут не в одній красі. Війна он, звіщають, показала, що навіть кам’яні відходи, які ограновування не брали, на велику справу знадобилися. Ну, я про це помалкиваю. Не ворушити старого. В одному стара права – це широке справу і вглиб далеко йде. Прямо сказати, землю молодить. І очам утешно на живу аметистову струмінь подивитися. Ніби все аметисти, які здобув за своє життя, перед тобою проходять, так і ті бачиш, які в горах залишилися.