Жартівливі небилиці від меншого брата, який хоч віком не вийшов, зате розумом вдався, можна прочитати в «Балагурной казці». Жили-були шість братів, усіх їх звали Агафонами, а по батькові Тарасовичами. Будинок вони збудували собі такий великий, що лише сидіти в ньому можна, а стояти вже ніяк. Працівники вони були ті ще – поки інші орали і сіяли, вони бавилися, поки люди зерно жали, вони лежали та спали. Ось і намолотили «величезний» урожай – цілу жменю. Рік пройшов. Братам лінь в поле йти, посадили гречку на печі. Прийшов час – скосили гречку, омета склали. Кішка за пацюком побігла – звалився омета в балію. Поки думали-гадали, омета кобила з’їла.

Текст казки

Як у нас на селі засперечався Цибулі з Петром, сомутилася вода з піском, невістки з золовками був великий бій; на тому бою на кашу-горюху поранили, киселю-горюна під повний полонили, ріпу з морквою подкопом взяли, капусту під меч нахилили. А я на бій не поспів, просидів на лавці. В той час жили ми шість братів — все Агафоны, батюшка був Тарас, а матінка — не пам’ятаю, як звалася; так що до назви? Нехай буде Меланія. Я родом був меньшой, та розумом великий. Ось поїхали люди землю орати, а ми шість братів руками махати. Люди думають: ми оремо та на коней руками махаємо, а ми проміж себе керуємося. А батюшка нав’язав на батіг зерно гречки, махнув раз-другий і закинув далеко.

Вродила у нас гречка предобрая. Люди вийшли в поле жати, а ми в борознах лежати; до обіду пролежали, після обіду проспали, і наставили багато хліба: скирда від скирти, як від Казані до Москви. Почали молотити — вийшла ціла жменя гречки. На інший рік батюшка запитує:

– Синочки мої любі, де нам нині гречку сіяти?

Я — брат меншою, та розумом великий, кажу батюшці:

– Посіємо на печі, тому що земля та порожня; все одно цілий рік гуляє!

Посіяли на печі, а хата в нас була велика: на першому вінку поріг, на іншому стеля, вікна та двері буравом наверчены. Хоч сидіти в хаті не можна, та дивитися гожа.

Батюшка був тоді боляче турботливий, рано вранці вставав — чуть зоря займається, і всі на вулицю глазел. Мороз і заберись до нас у вікно та на піч; вся гречка позябла. Ось шість братів стали сумувати, як гречку з печі збирати? А я — родом хоч меншою, та розумом великий.

– Треба, — кажу, — гречку скосити, омета звозити.

– Де ж нам омета метати?

– Як де? На пічному стовпі: місце порожнє.

Змітали великий має.

Була у нас у хаті кішка лиса: почуй вона, що в гречці щур, кинулася ловити і прямо-таки про пічний стовп чолом припала; омета впав, та в балію потрапив. Шість братів горювати, як з помийниці має прибирати? На ту пору прийшла кобила сірка, омета з балії з’їла; стала геть з хати бігти, та у дверях і загрузла: таке-то з гречки у ній черево расперло! Задні ноги в хаті, а передні на вулиці. Зачала вона скакати, хату по вулиці тягати; а ми сидимо так дивимось: щось буде! Ось як черево у кобили-то впало, я зараз в гриву їй вчепився, верхи на неї ввалився і поїхав у шинок. Випила винця, розгулявся добрий молодець; попалося мені в очі целовальника рушницю славне.

– Що, — питаю, — заповітне аль продажне?

– Продажний.

Ну, хоч полтину і заплатив, так рушницю купив.

Поїхав в дубовий гай за дичиною; дивлюсь: сидить тетерів на дубу. Я прицілився, а кременя-то немає! Коли в місто за кременем їхати — буде десять верст; далеко; мабуть, птах полетить. Думаючи так сам з собою, зачепив ненароком полушубком за дубовий сук; кобила моя рвонула з переляку та як трісне мене головою об дерево — так іскри з очей посипалися! Одна іскра впала на полицю, рушниця вистрілила і вбило тетерева; тетерів вниз впав, та на зайця поцілив; а заєць зопалу скочив, та що про мене дичины набив! Тут я обозом в Саратов відправився; торгував-продавав, на п’ятсот рубльов дичины збував. На ті гроші я одружився, взяв собі славну хазяєчку: коли вздовж вулиці пройде, всю подолом замете; малі дітлахи зустрічають, полінами кидають. Не треба купувати ані дров, ані скіпки; живу собі без кручины.