Андрій Бабицький: життя прожити — не поле перейти

Є одна чудова приказка: «Якщо б молодість знала, якби старість могла». Як іноді хочеться по закінченні багатьох років виправити помилки молодості, які робилися в запалі гарячковість і відсутності досвіду, мудрості. Журналіст Андрій Бабицький, один з лідерів ліберальної опозиційної преси, через багато років переосмислив результати своєї діяльності і прийшов до невтішних висновків.

Соромно

Озираючись на своє минуле, журналіст наводить слова Пушкіна, які точно передають настрій: «І з огидою читаючи життя мою, я тремчу і проклинаю…» Постає питання, чому Андрій Бабицький, який заради свободи слова часто ризикував своїм життям, перекреслить десятиліття своєї праці? За що йому соромно? За що колишні соратники будуть ставитися до нього, як до зрадника, а опоненти – зловтішатися?

На всі ці питання відповідає журналіст щиро, без бажання виправдати себе. В молодості він вважав себе таким собі знавцем свободи слова, порождавшим гординю і заставлявшим бути на стороні «правди» про демонів, поработивших Росію. Хоча він зізнається, що завжди виступав проти влади, але ніколи проти самої країни. Однак зараз він це бачить інакше.

Якщо б повернутися назад

Андрій Бабицький народився в 1962 році в р. Москві. Після закінчення філологічного факультету МДУ два роки пропрацював в журналі «Гласність» дисидента Сергія Григорянца. А в 1989 році у віці 27 років надходить на службу в редакції «Радіо Свобода», де пропрацює без малого 25 років. Йому тоді здавалося, що все в Росії неправильно, що він допомагає викривати обман і сприяє будівництву світлого майбутнього на основі демократії і свободи.

Репортажі про перебудову, про першій і другій чеченській війні принесуть йому популярність у всьому світі, де журналіст Андрій Бабицький різко виступає проти існуючої влади, а конкретно проти Володимира Путіна, військових і всіх силових структур, називаючи їх, м’яко кажучи, душителями свободи, а режим в країні тоталітарним. Через двадцять п’ять років, з висоти життєвого досвіду він буде по-іншому оцінювати події. Як він скаже про себе, що не хотів бачити очевидних фактів: закликаючи громадськість і влада дати свободу чеченському народу, ігнорував геноцид російського населення в Чечні, закривав очі на процвітаючу работоргівлю. Це зараз, а тоді це здавалося правильним.

Є правда?

На війні або ти вбиваєш, або тебе, інших варіантів немає. А все інше — гра слів: хто бореться за свободу, хто за територіальну цілісність, а хтось просто захотів стати богом, вершити суд за своїм розумінням. Молодий журналіст Бабицький вирішив, як і багато його колег, що вони побачили істину і стали віщати її з окопів терористів. Але, як і все в цьому світі, немає чорного і білого, є багато відтінків. Ніхто не ідеальний. Немає поганих або хороших націй і релігій, є люди, які роблять погані вчинки, творять зло. Так і тут.

І по той, і по іншу сторону барикад були хороші і чесні люди, щиро воювали за свої ідеали, а були й ті, хто насолоджувався терором, задовольняючи жагу влади. Тому було помилкою багатьох журналістів, в тому числі і Андрія Бабицького, представляти терористів білими і пухнастими, а федеральні влади виключно як вселенське зло. З гіркотою зізнається сам журналіст, що він повинен був зрозуміти ще тоді між двома чеченськими війнами, як чеченці розпорядяться своєю землею і свободою, перетворивши республіку в рідний дім для терористів всіх мастей і работоргівців.

Полон

У 2000 році Андрій Бабицький зникає з поля зору. В «Радіо Свобода» схаменулися через тиждень, коли не могли вийти на зв’язок з журналістом, який був у відрядженні в Чечні. Через якийсь час з’ясувалося, що його затримали федеральні війська. Почалася великомасштабна акція по звільненню журналіста з полону. Щодня по телебаченню та в друкованих виданнях йшло висвітлення даної проблеми. Владі не давали схаменутися. У своїй книзі «Байки кремлівського діггера» журналістка Олена Трегубова напише про те, що вона та її колеги вирішили не спускати цю справу на гальмах, а постійно «кричати на владу, щоб вона відпустила Бабицького, інакше його тихо вб’ють». Хартія вільних журналістів написала лист президентові із вимогами звільнити його.

Крім того, на захист Андрія Бабицького виступали закордонні журналісти і політики. Так чи інакше, через місяць на території Чечні відбувся обмін, де журналіста обміняли на двох російських військовополонених. Після цього Бабицький місяць перебував у чеченців, а потім повернувся додому. Ще довго він буде працювати на «Радіо Свобода». Однак, за визнанням самого журналіста, почне накопичуватися незадоволеність між проголошуваними постулатами його роботодавців «В Росії немає свободи слова, тоталітарний режим та інше» і реаліями життя. Не відразу і не раптом стануться зміни у свідомості журналіста, але каталізатором стане український майдан.

Подвійні стандарти

Коли на території України почалася українізація, почалося утиски російськомовного населення, журналіст прийняв все близько до серця, оскільки це вторглося в його особисте життя. Андрій Бабицький щасливо одружений на Людмилі Бабицької, у них четверо дітей, і батьки його дружини проживали в Криму. За визнанням самого журналіста, він не з чуток знає про утиски російськомовного населення, т. к. щорічно відвідував з сім’єю батьків дружини. І, коли Крим на основі референдуму увійшов до складу Росії, він бачив, що це було бажання самих кримчан, і щиро радів, оскільки бачив, що люди зітхнули вільно.

Але західні ЗМІ і «Радіо Свобода», яка фінансується американськими інвесторами, в один голос заявили, що Росія спокусилася на чужі території і цілісність України. Тут Андрій Маратович Бабицький не зміг терпіти практику подвійних стандартів: все, що робить Захід – це демократія, все, що робить Росія – це агресія. У своєму блозі він напише одне речення, в підтримку Путіна і анексії Криму, а інша стаття буде носити «викриває» характер, але і цього буде достатньо, щоб позбавити його права голосу. У 2015 році Бабицького тихо звільнять з лав вільних журналістів «Радіо Свобода». Вийшло, що «свобода» була якоюсь однобокою.

Головне — не обманювати себе

Біографія Андрія Бабицького дуже показова: у долі настає такий момент, коли людині необхідно зробити непростий вибір. Журналіст волів жити в злагоді з власною совістю, пожертвувавши посадою головного редактора однієї з філій «Радіо Свободи», яка давала забезпечене життя йому і його сім’ї.

Сьогодні Андрій Маратович живе в Донецьку, і, за словами журналіста, знайшов найголовніше – внутрішню гармонію.