Аміак – це летку водневе з’єднання (нітрид водню), яке відіграє провідну роль у сучасній промисловості.
Хоч його і відкрили лише у вісімнадцятому столітті, але він був відомий людині з незапам’ятних часів. Водний розчин аміаку – це нашатирний спирт. Дана речовина міститься в продуктах розкладання живих організмів та сечі. Тому при розкладанні органіки (решток рослин, тварин) виділяється аміак, і від цього з’являється різкий запах гниття (нашатирю).
Історія аміаку
Аміак був відкритий в кінці вісімнадцятого століття англійським хіміком Джозефом Прістлі – одним з основоположників сучасної хімії, який здійснив також безліч важливих відкриттів в інших сферах науки (фізики, біології, оптиці).
Наприклад, у списках його винаходів є: газована вода, за яку він отримав медаль Лондонського Королівського товариства, і всім відомий ластик (раніше для стирання графіту всі користувалися хлібом).
Не можна заперечувати того, що Джозеф Прістлі зробив величезний внесок у хімію, особливо в області газів, проте багато свої досягнення він зробив випадково.
Джозеф Прістлі отримав аміак методом нагрівання хлориду амонію (нашатир) з гідроксидом кальцію (гашене вапно) і потім зібрав виділився газ в ртутної лампи.
Ртутна ванна – це спеціальний прилад, створений Прістлі для концентрування газів. При кімнатній температурі ртуть є рідиною з високою щільністю, що не дозволяє їй абсорбувати гази. Їх вчений легко виділяв з речовин, нагріваючи над поверхнею ртуті.
Рівняння аміаку:
2NH4Cl + Ca(OH)2 = NH3 + CaCl2.
Після відкриття Джозефом Прістлі аміаку, його вивчення не стояло на місці.
У 1784 був встановлений склад цієї речовини хіміком Луї Бертолле, який розклав його на вихідні елементи електричним розрядом.
Іменування “нашатир” він отримав вже в 1787 році від латинської назви нашатирного лугу, а саме найменування “аміак”, якими ми звикли користуватися, ввів Яків Дмитрович Захаров в 1801 році.
Але ось що цікаво. За сто років до Джозефа Прістлі і його відкриття аміаку, вчений Роберт Бойль спостерігав якесь явище, при якому паличка, попередньо змочена в соляній кислоті, починала диміти, коли її підносили до газу, що виділяється при спалюванні гною. Це пояснюється тим, що кислота та аміак вступали в реакцію, і в її продуктах містився хлорид амонію, частинки якого і створювали дим. Виходить, що експериментальними методами аміак був виявлений давно, але його перебування в світі було доведено набагато пізніше.
